ЗЛОЧИННИЙ БІЗНЕС НА АЛКОГОЛІ

У різні часи в різних державах спиртовий промисел завжди був прибутковий. Але мало хто, мабуть, може позмагатися із нашими тіньовими ділками цього бізнесу, із їх розмахом, із розповсюдженістю і масштабами обороту фальсифікату. А це не тільки проблема обкрадання державної казни, а й моральна та охороноздоровча проблема.
Хто ж контролює обсяги виробництва, реалізацію, імпорт, експорт і видачу ліцензій? Кому вигідно, щоб вітчизняна горілчана галузь зазнавала тяжких матеріальних збитків? І, найголовніше, куди йдуть усі ці мільярди неврахованих гривень, у чию кишеню? Чи не використовуються ці гроші для фінансування організованої злочинності? Адже зрозуміло, що для виробництва нелегального алкоголю потрібен не один працівник: самі виробники, водії, охорона, підсобні робітники... Потрібен і хороший “дах” із впливових людей.

НАС ТРУЯТЬ І ДУРЯТЬ
Перебуваючи якось у відрядженні в столиці, я побував у музеї, точніше “антимузеї”, який не значиться в жодному путівнику Києва. Незвична експозиція розміщена в Головному київському управлінні у справах захисту прав споживачів. Переступаєш поріг — й очі розбігаються. Чого тут тільки немає! Мене ж найбільше зацікавила ціла колекція всіляких сортів горілки. Уся оковита — підроблена. Зігрівальні напої, налиті в пляшки, замість традиційних 40 градусів мають 39, 38 і навіть 28.
Виробництво фальсифікованої горілки дуже просте. Спритні “підприємці” беруть спирт найнижчої якості (зазвичай мелясовий) та воду – у найкращому випадку дистильовану, у найгіршому – звичайну водопровідну. Усе це перемішують у певній пропорції та розливають у пляшки, які закуповують на пунктах прийому склопосуду. Пробки виготовляються з жерсті за допомогою спеціального верстата, який можна замовити на будь-якому заводі за ящик горілки, як і закатувальні машинки. Етикетки штампують на кольоровому принтері або купують на дрібних лікеро-горілчаних заводах просто на прохідній, теж, відповідно, за дві-три пляшки горілки. Готовий “продукт” розвозять на оптові ринки, у дрібні магазини, кіоски тощо. Звідти весь цей товар потрапляє до кінцевого споживача.
Особливо часто й охоче фальсифікують продукцію популярних підприємств, які добре зарекомендували себе, — горілку “Немирів”, “Артеміда” та інші. За даними Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, іноді не допомагає навіть найсучасніший голографічний захист на марках, що так само необхідний, як і світловідбивальні смужки на авто. Наші підпільні кулібіни навчилися підробляти і голограми. До речі, експерти Інтерполу стверджують, що, порівняно з інтагліодруком, який використовується зараз на українських акцизних марках, голограма – це вчорашній день і може застосовуватися лише як допоміжний елемент. А техніка підробки сягнула такого рівня, що у фальсифікаторів будь-які марки, у тому числі акцизні, виходять навіть якіснішими за оригінали.
Окрім дрібних підпільних виробників сурогату, є ще ліцензовані комерційні та державні підприємства, які вдень виготовляють офіційну частину горілчаної продукції, а в третю зміну роблять те саме, але в обхід податкових органів. Ця продукція не відрізняється від легальної вмістом, зовнішнім оформленням та акцизними марками, купленими нелегально. Тільки прибуток від такого незаконного бізнесу до державного бюджету не доходить. Він осідає в кишенях виробників та оптовиків.
Тіньовий ринок фальсифікату в умовах не дуже активної боротьби з ним розрісся і утвердився. Серед ділків з’явився розподіл праці, ціла система взаємозв’язків. Навколо лікеро-горілчаних підприємств виникли своєрідні “оптові точки”, у яких дилери-постачальники роздрібної мережі купують підроблену горілку і реалізують її у магазинах, барах, ресторанах, кіосках. Місця “оптової” торгівлі розкидано неподалік заводів зовсім не випадково.
На таких ринках, якщо дуже поталанить, можна купити за нижчу від магазинної ціни рідину, близьку до тієї, яка випускається на підприємстві. Вона відрізняється від магазинної лише тим, що крадена і, так би мовити, нефіксованої якості. Оскільки невідомо, на якому етапі технологічного процесу їй “зробили ноги”. По-друге, велику роль відіграє і психологічний чинник. Здавалось, більшість споживачів рідини, яку пропонують як горілку чи коньяк, мали б розуміти, що це пійло до підприємства не має жодного стосунку. Та оскільки його продають неподалік від місця виробництва справжньої продукції, то розповсюджувачі фальсифікату, і тим паче їхні жертви, свято вірять, що горілка або коньяк справжні, таким чином, всі разом вони обманюють самих себе та державу, позбавляючи її надходжень від податку. Осліплені відносно низькою ціною, покупці не хочуть помічати очевидного — дурять, виявляється, усе-таки їх, підсовуючи замість горілки спирт, розведений водою з-під крана, а витриманого коньяку — розведений, зафарбований, ароматизований спирт не найкращої якості.
За інформацією авторитетного видання “Дзеркало тижня”, майже 90 відсотків реалізованих на київських ринках лікеро-горілчаних виробів, м’яко кажучи, не відповідають кондиції, тобто є фальсифікованими. Підробки було виявлено навіть у найпрестижніших супермаркетах Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших вітчизняних мегаполісів. Що вже там казати про Луцьк чи Ковель?! На привокзальній площі у Ковелі горілка підпільного розливу коштує не нижче чотирьох гривень, а собівартість однієї пляшки – від 80 копійок до гривні. На цьому дикому, по суті, п’ятачку мій знайомий придбав з рук “горілку” (не для вживання, зрозуміло, а в цілях експерименту) – стандартну пляшку мінеральної води, що містить 32-процентний розчин... спирту.
Загалом же обсяг тіньового ринку в Україні на сьогоднішній день оцінюється в 20 мільйонів декалітрів на рік. Це 400 мільйонів пляшок горілки. Тож оборот нелегального горілчаного бізнесу нескладно підрахувати. За оцінкою ДПА України, він сягає майже півтора мільярда гривень за рік. До цього всього слід ще додати нелегальне виробництво спирту, чим багато дрібних виробників також не гребують. Обсяг цього тіньового обороту ніхто не береться визначити навіть приблизно, але фахівці кажуть, що ця цифра величезна.
Але найбільш вражаючими, як на мене, є дані Державного комітету з питань захисту прав споживачів: щороку в Україні від недоброякісних спиртних напоїв помирає близько 10 тисяч чоловік. Для порівняння: у США – 160 чоловік. Хоча у нас не завжди діагноз констатує, що смерть настала саме від прийому сурогату. Втім, факти – річ уперта: неякісний алкоголь протягом року забирає в Україні утричі більше життів, ніж аварії на дорогах, і в 10 разів більше, ніж необережна поведінка на воді. Тіньова горілка б’є, головним чином, по бідному населенню. Масове безробіття й низькі доходи сприяють тому, що жителі менш благополучних у матеріальному плані регіонів шукають розради у спиртному і, ясна річ, купують найдешевшу горілку.
Водночас слід визнати, що дійового механізму боротьби з фальсифікатом досі не винайшли. Численні спеціалісти галузі вважають, що взагалі не існує жодного органу, який би міг вести цілеспрямовану боротьбу з підробкою, а також контрабандою горілки. Кілька років тому було скасовано так звану алкогольну інспекцію, а нові утворення, наприклад, Держспецмонополія України, виявилися безсилими у вирішенні цієї проблеми.
ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Спиртові потоки в Україні “ринули” у середині 1993 року, коли відкрились кордони і підакцизна сировина почала “просочуватися” з країн Східної Європи спочатку на Закарпаття, а згодом і далі. Потім вогню піддала посуха, яка спричинила неврожай і горілчані заводи гостро відчули нестачу сировини. Уряд на чолі з Леонідом Кучмою прийняв постанову, якою дозволив виготовляти спирт із давальницької сировини. Господарствам у порядку оплати дозволили брати не тільки гроші, а й спирт. Відтоді держава фактично втратила на нього монополію.
Ринки та комерційні кіоски Волині та інших регіонів України буквально заполонила фальсифікована горілка, не гребували торгувати і спиртом. У боротьбі за споживача “лівак” відразу відтіснив продукцію спиртогорілчаних заводів. Вигода перемогла здоровий глузд. Якщо один літр спирту, скажімо, коштував на той час трохи більше як дві гривні, то кінцева ціна реалізації п’яти пляшок горілки була 15 гривень, або майже 7 доларів. Ось в чому весь сенс підпільних ґуралень. По своїх добре налагоджених каналах цеховики й досі добувають пляшки, етикетки, корки і навіть марки акцизного збору з усілякими там голограмами.
У середині 90-х років спирт масово “поїхав” на Польщу та Білорусь, “прорвавши” і без того легкий на спокусу митний кордон. Якщо один літр спирту нашим комерсантам обходився не дорожче, як півтора долара, то білорусам його можна було продати за три долари, а полякам і того більше — до восьми доларів. За перетин кордону навіть встановилася такса з одного транспортного засобу: від 500 до 1500 доларів в залежності від тоннажу і документального оформлення. Стратегічний товар дорогою, звичайно ж, охоронявся, для чого у приватному порядку залучалися працівники міліції. Міцність такого комерційно-правоохоронного клубка була неймовірною, бариші лилися щедро, а небезпечність для держави — очевидною.
Цей злочинний союз комерсантів та окремих правоохоронців не розпався навіть тоді, коли з прийняттям відповідних законів “річка” давальницького спирту “пересохла”. Однак з’явилося нове джерело для поповнення гаманців товстосумів від нелегального промислу. “Джерело” вдарило з тих же спиртогорілчаних заводів. Ніби на замовлення комерсантів уряд запровадив спочатку положення про те, що спирт, який відправлявся за кордон, не обкладався акцизом, а потім прийняв постанову, яка визначала законні рамки проведення експортної операції зі спиртом, виготовленим як резидентами, так і нерезидентами із давальницької сировини.
Ярослав ГАВРИЛЮК.
(Далі буде)