Своїм благородним і мужнім вчинком Григорій Санелюк врятував смертельно хвору 14-річну Олю Дзюбак, у якої від важкої спадкової хвороби уже померли старші сестра і брат...
Закінчення. Початок у «Волині» за 6 січня.
ГРОШІ ЗБИРАЛИ УСІМ МИРОМ – Не можна було гаяти часу, ані секундочки – оці фантастичні за нашими мірками 50 тисяч євро треба було назбирати у дуже стислі строки, – каже Тетяна Трохимівна. – Я пішла до голови облдержадміністрації Анатолія Француза. Йшла з боязню, що відмовить. Я розповідаю йому про своє горе, розповідаю, а він раптом піднімається з-за стола, береться за голову і каже: “І ото ви стільки з цим живете? І ви ще працюєте?”. Уже при мені він викликав працівників апарату і розпорядився розпочати збір коштів. Тетяна Трохимівна щиро вдячна усім, хто, пожертвувавши гроші, врятував життя її донечки. На щастя, ще коли Оля перебувала у Німеччині на обстеженні, 9 тисяч євро перерахувало Міністерство охорони здоров’я, хоч обіцяли переказати цю суму тільки з нового року. Гроші збирали у церквах, організаціях та установах. Тільки волинські школи змогли зібрати 19 тисяч євро! Причому жертвували на порятунок Олі гроші не тільки учителі, а й школярі, віддаючи усі свої скромні заощадження, які вони збирали на морозиво чи на якусь іграшку. Також 154 тисячі гривень було перераховано із обласного бюджету. Й усього за два місяці – листопад-грудень – необхідна сума була уже на рахунку клініки “Шаріте”. – Та уявіть собі мій розпач, коли через кілька днів з Німеччини прийшла звістка, що до зібраних 50 тисяч євро потрібно ще майже 17! – знову плаче жінка. – Що я мала робити? Знала тільки одне: я не маю права здаватись. Я мусила знайти у собі сили, щоб продовжити шукати гроші. Звернулась до газет, до народних депутатів, і наш рахунок у “Приватбанку” продовжував поповнюватись. Щиро вдячна Миколі Мартиненку, який знову не відмовив і допоміг, також Віктору Ющенку, завдяки якому надійшло 5 тисяч доларів, та усім-усім, хто не залишив нас сам на сам з бідою. “Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ХОРОНИТИ ТВОЇХ ДІТЕЙ” Знайти величезні кошти на операцію було лише половиною справи. Тепер залишалося найголовніше – знайти саму нирку. Розраховувати на поширену на Заході і, по суті, заборонену в Україні пересадку органу від людини, яка тільки загинула, Дзюбаки не могли. Медики пояснили, що нирку можна пересаджувати лише протягом перших 6 годин після смерті – а за такий проміжок часу доставити Олю з Луцька до Берліна було нереально. Як і нереально передбачити смерть людини, органи якої могли б підійти для пересадки. Тому лікарі порадили шукати живого донора. Найідеальніше у таких випадках донорство – від мами до доньки –відпало одразу: в Олі була перша група крові, у Тетяни Трохимівни – третя. Не міг стати донором і Олин тато – він перехворів на вірусний гепатит. Хворів на “жовтуху” і його рідний брат. А дідусь і бабуся, хоч і мали першу групу крові, не підходили для донорства тому, що були набагато старші 65 років – граничного віку, який дозволяв пересадку нирок. Більше такої групи не було ні в кого з родичів… – “Як нема ні в кого? А в мене перша група крові – я віддам Олі свою нирку”, – заявив одразу мій племінник Іван, коли я, плачучи, розповіла йому, що Оля з кожним днем гасне, а донора так і не вдалось знайти, – Тетяні Трохимівні і зараз не дають говорити сльози. – Повірте, прирікати на інвалідність 19-річного сина покійної рідної сестри, навіть заради врятування життя своєї доньки, я не могла. Тому кажу йому: “Іванку, ні, я тобі не дозволю”. Наступного разу Іван приїхав з батьком. Григорій Санелюк був небагатослівний: – У мене теж перша група крові і я здоровий. Олю я хрестив, присягався перед Богом допомагати їй у важку хвилину. То як буду себе потім почувати, коли міг їй допомогти, але не допоміг? Тетяно, я не можу більше хоронити твоїх дітей… Григорій Санелюк поїхав у “Шаріте” і пройшов там обстеження. Обидві нирки 56-річного чоловіка виявились здоровими і хресний тато міг стати донором для Олі. Окрім однакової групи крові, донора перевіряють також на сумісність ще по майже сотні показниках. У вісімдесяти з них нирки Григорія Дем’яновича підійшли Олі – це дуже непоганий показник. Довелось пройти Григорію Санелюку іще одну комісію – етичну. Німці хотіли вияснити, чи не має він наміру… заробити на чужій біді, чи не за гроші погодився віддати нирку. – Як би я зміг жити з думкою, що дозволив Олі померти у той час, коли міг врятувати їй життя? А гроші… Де ця бідна жінка може взяти гроші, та й взагалі, хіба в такій ситуації може вестись мова про гроші? – здивувався Григорій Санелюк. ЗА ОЛЮ МОЛИЛИСЬ У БАГАТЬОХ ЦЕРКВАХ Операцію Олі зробили 18 червня 2003 року. У цей день за неї молились в багатьох церквах Волині. Молились і в її рідному селі. Коли священик оголосив молитву за здоров’я Олі, усі опустились на коліна… – Гришу оперували три години, а Олю шість, – згадує Тетяна Трохимівна. – Операцію робив професор Бернард Шонбергер – один з найкращих урологів світу. Ще до операції німецькі лікарі давали мені 99 відсотків, що все закінчиться гаразд. Так воно, на щастя, і сталось – пересаджена нирка запрацювала уже під час операції, дала перші краплі сечі. Після операції Оля мінялась буквально на очах, та й сама вона дивилась тепер на усе іншими очима. Прогулюючись Берліном (лікарі радили якомога більше ходити), вона усе помічала, їй усе було цікаве. А перед операцією, коли Тетяна Трохимівна спробувала пройтись з Олею містом, щоб трохи її розважити, дівчинка через короткий час лише зітхнула і попросилась назад у лікарню: “Мамо, крім лавочок на цій вулиці мене не цікавить нічого…”. На жаль, ускладнення, хоч певною мірою і передбачувані, все ж таки виникли. Нирка дорослого чоловіка (власних нирок Олі не видалили) була завеликою для організму дівчинки і прийнявши в її животі остаточне положення, перетиснула деякі судини. Однак Бернард Шонбергер зробив ще одну операцію і, вставивши в судину спеціальну шину, відновив циркуляцію. – Після операції Оля стала буквально марити школою, – каже Тетяна Трохимівна, – дуже хотіла потрапити на перше вересня. На щастя, нас виписали 30 серпня! Приїхали ми додому пізно ввечері, тому ніхто в селі не знав про наше прибуття. І треба було бачити, як із сльозами на очах односельчани зустрічали мою Олю, коли ми зранку йшли до школи… ДІВЧИНЦІ ПОТРІБНЕ ЖИТЛО У ЛУЦЬКУ Від дня операції минуло півроку. За цей час Оля підросла на два сантиметри. Це теж є свідченням того, що нирка хресного тата працює в Олиному організмі на повну потужність, адже два останні роки перед операцією дівчинка не росла. Григорій Санелюк почуває себе добре, повернувся до свого звичного життя. Хоч лікарі і радять йому берегтись – не застуджуватись, не піднімати важкого, але, як каже, у селі від роботи ще ніхто не утік. А господарює Григорій Дем’янович на 10 гектарах землі! Оля ж мусить шість разів на рік їздити на обстеження у Берлін: до післяопераційного періоду німці ставляться з такою ж увагою, як і до самої операції. Як зауважив професор Шонбергер, “я роблю операції не для того, аби мої пацієнти потім помирали”. Поки що усі витрати на післяопераційне лікування німці взяли на себе. Пам’ятаючи про те, як збирались кошти в Україні, вони організували збір грошей у себе. Здавали заощадження і працівники клініки. Німці навіть запропонували Олі та її мамі залишитись у них. З пропозицією посприяти з проживанням у Німеччині звернулись до мами та дочки і представники діаспори. Усі ці пропозиції виникли не на голому місці. Справа в тому, що німці просто шоковані байдужим ставленням нашої держави до таких дітей, як Оля. Ось приклад. Кожна поїздка у Берлін обходиться Тетяні Трохимівні та Олі у 500 євро. Заробляє ж вона 500 гривень у місяць. Тому оформила усі необхідні документи і звернулась до Міністерства охорони здоров’я з проханням, щоб їй компенсовували витрати на проїзд і обстеження Олі. Погодьтесь, було б просто дико, якби після усіх пережитих страждань через якийсь банальний недогляд усе зійшло нанівець. І як ви гадаєте відреагували у міністерстві? Взялись допомагати юній громадянці України? Пораділи за маму та її дитину і підтримали їх? Ні. Тетяні Трохимівні відповіли, що навіть не розглядали її звернення. А на запитання, куди ж їй йти і що робити, цинічно відповіли: «Що хочете, те і робіть»! – І як жити далі? – плаче Тетяна Трохимівна. – Я ж не сиджу склавши руки, я працюю. Але все одно не встигаю повертати борги. Невже до кінця життя доведеться ходити і просити гроші? Мені вже просто соромно це робити, соромно дивитись людям в очі. Крім цього, кожного тижня Олі треба робити біохімічний аналіз крові у Луцьку. Добиратись же за 130 кілометрів до Луцька дуже складно. Тим паче, по наших дорогах. Оля постійно тримається в автобусі за нирку, яка починає “рухатись” на кожній ямі. Тому німці, коли про це дізнались, порекомендували Олі жити в Луцьку і навіть написали офіційне звернення з проханням надати їй житло, адже дівчинці треба проживати на відстані виклику швидкої допомоги від лікуючого лікаря. – У Берліні ми зустріли жінку, яка 30 років живе із пересадженою ниркою. Вона вийшла заміж, народила двох дітей. А у клініку приходила тому, що усі ці 30 років вона контролює рівень концентрації ліків в організмі! – емоційно продовжує Тетяна Трохимівна. – Люди з донорською ниркою протягом усього життя вживають багато лікарських препаратів. Знати точну їх концентрацію – означає правильно дозувати ліки і продовжити своє життя. А в усій Україні нема жодної лабораторії, здатної зробити такий аналіз! Усі наші хворі приймають ліки “на око”. Тому я загорілась ідеєю: створити таку лабораторію у Луцьку. Повірте, вона потрібна не тільки тим, хто хворий на нирки, а людям з багатьма іншими недугами. Тим паче, що німці готові нам допомогти. От тільки з нашої сторони нема особливого бажання. Або ж взяти ситуацію із апаратами “штучна нирка”. У “Шаріте” у коридорах я побачила багато старих таких апаратів, але які ще не відпрацювали свій ресурс. Німці сказали, що це обладнання відправлять у бідні країни. Кому? Тому, хто наполегливіше попросить. Господи, думаю, у нас в Україні ці апарати – на вагу золота, а тут вони просто стоять у коридорі. І невже так важко поборотись за них, випросити-виблагати? Не можна це вважати приниженням, не можна. Йдеться ж про людські життя. Там, до речі, були і дитячі “штучні нирки”, які в Україні стоять тільки в Києві. У Луцьку їх нема. Добре, що лікарю Ігорю Гордійчуку вдалось Олю перед операцією “підключити” до дорослого апарата. А хто може сказати, скільки дітей тихо померли тільки тому, що не виявилось апарата, який би очистив кров? ГОДИННИК НА ЗГАДКУ …На згадку про перебування в Німеччині Олі подарували іменний годинник клініки “Шаріте”. Сказали, що тепер таких годинників в Україні буде сім. Перших шість трохи раніше представники “Шаріте” передали одеським медикам, з якими підтримують тісні стосунки. Сьомий буде в Олі. – Мамо, – сказала дівчинка, коли вони тільки повернулися додому, – я хочу цей годинник подарувати хресному. Кожного разу, коли дядя Гриша буде дивитися котра година, він згадуватиме про “Шаріте” і про мене… Цю мрію Оля виношувала з осені аж до нинішнього Різдва – дня народження Григорія Санелюка, святкувати яке дівчинка спеціально приїхала у його село Бермешів Локачинського району. Кажуть, чоловіки не плачуть. Але ми бачили, як десь там у кутику очей надзвичайно серйозного на перший погляд Григорія Дем’яновича таки зблиснули сльози. Їх він вміло приховав, пригорнувши до себе Олю: – Моя ж ти дорогенька… Ми ще обов’язково станцюємо польку на твоєму весіллі. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. На фото: Оля та її рятівник — хресний батько Григорій Санелюк.
