’БІЛОРУСЬКИЙ ВАРІАНТ’ РОЗЛУЧЕННЯ

Минув рік відтоді, як білоруський Департамент по працевлаштуванню заборонив організаціям, підприємствам і установам республіки залучати іноземну робочу силу. У цю категорію потрапили й українці, які, живучи у прикордонних селах, десятиліттями працювали у Білорусі. Ще й дотепер вони не можуть оговтатися від шоку, який пережили, коли, прийшовши, як завжди, на роботу, почули: «Контракт ваш більше не продовжують. Вас звільнено».
То був справжній розпач для багатьох родин із Заболоття, Гути, Тура і Заліс Ратнівського району. Адже, якщо у сім’ї було четверо дорослих, — троє з них обов’язково працювали в Білорусі. У лютому минулого року вони залишилися без роботи, а отже — і без засобів існування.
— Я пропрацювала монтажником залізничних шляхів вісімнадцять років, — розповідає заболоттівчанка Антоніна Мосійчук, — останні три — по контракту. Зарплатню мала непогану, більше ста доларів отримувала. Нас не попереджали про можливе звільнення. Коли шістдесят українців, які працювали на залізниці у Бресті, поставили перед фактом переривання контракту — це було, наче грім серед ясного неба.
Масове звільнення українців з роботи у Білорусі перетворилося на справжню проблему для селища Заболоття і навколишніх сіл. Люди били на сполох, зверталися за допомогою до керівництва району. Приходила на прийом до голови райдержадміністрації і Антоніна Мосійчук. Він запевнив, що усе буде добре, мовляв, мав розмову з консулом України у Бресті Михайлом Колядіним, який обіцяв посприяти поверненню українців-залізничників на роботу. Люди повірили, чекали, потім засумнівалися, поїхали до Бреста і їм відповіли просто і відверто: «Ніхто назад вас приймати не збирається. Ми вже набрали нових працівників».
В українців опустилися руки: як жити далі? Влаштуватися на роботу в рідному селі чи селищі майже неможливо. Промисловість — напівзанепала. На тих підприємствах, котрі ще якось тримаються на плаву, заробіток мізерний, та й не завжди там раді бачити «новоприбульців». Сільське господарство теж не врятує. Можна брати землю, та щоб її обробити і виростити врожай, знову потрібно немалі гроші вкласти. Звісно, взявся підсобляти районний центр зайнятості. Безробітних поставили на облік, виплачували допомогу, але роботою так і не забезпечили.
— Спочатку я просто плакала, — ділиться наболілим Антоніна Мосійчук. — Ніяк не могла змиритись зі своїм безробіттям. А в сім’ї ще ж три доньки підростають: одна — студентка, друга — одинадцятикласниця, третя — теж школярка. Чоловік на складі лісодільниці працює. У нього зарплата — від виробітку. А де ж він візьметься, коли лісосировини привозять мало. Приносить по сто гривень у місяць. Добре, що хоч фермери із сусіднього села Гута виручають, наймають на роботу і платять по 20 гривень за день.
Звільнені з роботи у Білорусі українці крутяться, як можуть. Хтось навесні і влітку на сезонні роботи їздив, хтось робив ставку на підсобне господарство. Є ще й треті, які йдуть на кардинальні кроки задля працевлаштування у сусідній державі — оформляють фіктивні розлучення. Позаторік у Заболотті розпалося дев’ять пар, торік — вже п’ятнадцять. Тоді один із членів подружжя прописується у когось із родичів чи знайомих у Білорусі, отримує вид на проживання і може претендувати на роботу. Та й це ще не найгірший варіант. Деякі українці погоджуються працювати навіть під чужими іменами. Домовляються з білорусами, беруть у них трудові книжки, влаштовуються на підприємства і заробляють для братів-слов’ян стаж, забираючи собі тільки зарплатню. Багато хто розуміє — це не вихід, адже варто думати про завтрашній день, про пенсію. Але виникає цілком логічне запитання: а як жити сьогодні?
Для заболоттівчан Світлани та Олексія Наумовців рік, що минув, запам’ятається надовго. Шкода тільки, що не хорошими подіями. Світлана народилась і жила у Заболотті. Згодом на роботу влаштувалась у Бресті. Познайомилась із білорусом Олексієм. Побралися. Жили у селищі на Україні, а працювали у сусідній державі.
— Перша хвиля скорочення українців була ще у 1993 році, — пригадує Світлана Наумовець. — Тоді, правда, розраховували тих, хто займав високооплачувані посади і виконував легші обов’язки. Так звільняли місця для білорусів.
Передбачаючи проблеми, Олексій Наумовець ще п’ять років тому виписався з України і прописався біля матері у Білорусі. Минулого року і в Світлани, яка також працювала на білоруській залізниці (мила вагони), виникла необхідність виписатися з України, щоб зберегти роботу. Так і живуть у Заболотті з іноземною пропискою, заробляючи на прожиття у «сябрів». Торік нарешті, назбирали грошей на новий холодильник. Вирішили купити його в Білорусі — все-таки дешевше. Але ж легально переправити покупку через кордон коштує мало не стільки, як сам холодильник. Спробували перевезти об’їзною дорогою. Спіймали. Конфіскували і мотоцикл, і холодильник. Що ж поробиш, контрабандисти...
У день, коли довелося спілкуватися із безробітними заболоттівчанами, у селищі хтось пустив поголос, що у школі висить оголошення про запрошення бажаючих на роботу на Львівський електроламповий завод. Мовляв, обіцяють зарплату і проживання в гуртожитку. Жінки юрбою подалися телефонувати по зазначеному номеру.
— І що, зможете отак сім’ю залишити і податись до Львова? — запитала в Антоніни Мосійчук.
— А який толк вдома без грошей сидіти?.. Жінки он в Італію їдуть, Португалію. А ми хоч до Львова...
— Не знаю, чи додзвонилися заболоттівчанки до того, хто вивісив оголошення, але відчай в їхніх очах, безвихідь ситуації прикро вражають. Коли ж, нарешті, у нас знайдеться робота для працьовитих рук? Коли перестануть розпадатися сім’ї через те, що хтось з подружжя їде на заробітки? Схоже, що запитання ці стали риторичними і ніхто не береться відповісти на них.
Олена ДУДКЕВИЧ. смт Заболоття Ратнівського району.