ЯК СТАРУХА ШАПОКЛЯК ВРЯТУВАЛА МОЮ ХАРАКТЕРИСТИКУ

У середині 80-х у школі мого рідного села Крушинець Любомльського району серед старшокласників модно було говорити: «Навіщо мені вчити французьку, адже я у «Хранцію» не поїду!» або: «А я на Новий рік ніким не буду». Мовляв, хай малі дітлахи у переодягачки граються. Тому в 7-му класі я теж пристав до компанії тих, хто «ніким не буде»

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ

Навіть здивувався, що тато з мамою моє рішення сприйняли спокійно. Подумав, що вони просто втомились щороку вигадувати і самотужки творити мені новий костюм, адже я був і Їжаком (1-й клас), і Молдаванином (у 2-му класі, коли до 60-річчя утворення СРСР треба було демонструвати національні костюми, ми з однокласницею Наталкою Оксентюк під «Смуглянку» вразили всіх своїми молдавськими костюмами - тоді в мене навіть були не намальовані, а справжні, як у Штірліца, вуса, що наклеювались), і Змієм («побив» мене тоді рідний брат Руслан - Котигорошко), і Вовком, і Новим Роком, і Ведучим...
Проте батьки, виявляється, стратегічно мене перехитрили, бо привели собі на допомогу «важку артилерію» - тітку. Мою вчительку рідної мови і літератури Ганну Давидівну. Суть її промови полягала в тому: хлопче, через рік ти випускатимешся зі школи, і тобі, щоб кудись вступити вчитись, потрібна хороша характеристика. А як вона може бути хорошою, коли ти відмовляєшся брати участь у культурно-масовій роботі? Звісно, після таких слів лице відмінника, голови ради дружини школи, палало від сорому, а в очах стояли сльози...
Але як зробити костюм за тих півдня, що залишилися до Новорічного вечора?
- Який у тебе улюблений мультфільм? - запитала тітка.
- Про козаків, «Ну, постривай!», про Крокодила Гену і Чебурашку...
- О, тоді зіграєш капостливу Старуху Шапокляк! У мене є цікавий капелюшок і таке незвичне плаття з «новорічним дощиком»...
- Не буду я одягати жіночого плаття!!! - сльози потоком ринули з моїх очей...
Але характеристику треба було рятувати. Виявляється, одягнути жіноче плаття - це ще півбіди. Найважче було навчитися ходити в туфлях на шпильках. Тоді я здогадався, звідки народився вислів про корову на ковзанах... І досі дивуюся, навіщо жінки так ускладнюють собі ходу?
У ці години думав, що помру із сорому. Але коли навели всі марафети, і я постав перед дзеркалом - на мене дивилася справжня Шапокляк.
Найважче було зайти із темної вулиці у світле приміщення Новорічного бал-маскараду. Ноги, здавалося, підкосяться - не від того, що туфлі на шпильках, а від сорому - думав, зараз засміють! Проте, коли зайшов, залом прокотилося здивування:
- Ой, а хто це?
А коли ще хтось із однокласників запитав: «Лєнка, це ти? Чи то ти, Наташко?», переплутавши мене з дівчатами з іншого класу, - зрозумів, що ми з тіткою влучили у ціль! Тягар сорому миттєво впав із мене, і я почав входити в роль - капостити Діду Морозу і Снігуроньці та іншим учасникам бал-маскараду. Коли смикав Діда за бороду, навіть не здогадувався, що наступного року сам буду на його місці - і як це нелегко не те що говорити, а навіть дихати через накладні величезні вуса й бороду. А «розкусили мене», коли я «неуклюже» (що поробиш - ведмідь на вухо наступив) заспівав «Пусть бегут неуклюже пешеходы по лужам...», засміялися і... гучно зааплодували.