Звернутися у «Волинь» мешканку села Дерно Ківерцівського району Євгенію Лукашівну Омельчук (у дівоцтві — Павлюк) спонукала пам’ять про пережите. «Скільки пройшло уже часу, — написала в листі до редакції, — а рана у грудях не перестає боліти і, може, ваша газета утре мої сльози».
Звернутися у «Волинь» мешканку села Дерно Ківерцівського району Євгенію Лукашівну Омельчук (у дівоцтві — Павлюк) спонукала пам’ять про пережите. «Скільки пройшло уже часу, — написала в листі до редакції, — а рана у грудях не перестає боліти і, може, ваша газета утре мої сльози». Трагедія сім’ї Євгенії Лукашівни почалася у жовтні 1944-го. З того дня, коли дернівські хлопці, 1927 року народження, отримали повістки військового комісаріату про мобілізацію до Червоної армії, а відтак, очевидно, і на фронт, на війну «за родину, за Сталина». Натомість пішли до лісу з надією потрапити в Українську Повстанську. Щоправда, вже наступного дня, мабуть-таки через те, що неповнолітніх в УПА брали у рідких випадках, більшість повернулася до своїх домівок і мусила йти у військкомат, позаяк совєтська влада на їхнє неповноліття уваги не звертала. Але старшого брата Євгенії — Миколи та його сусіда і приятеля Володі Кіруши серед тих, що повернулися, не було. Пішли, як у воду впали. Чи справді залишилися у повстанцях, чи, може, потрапили до тих, що лицювались під бандерівців, не знає ніхто. Скільки пам’ятає Євгенія Лукашівна, і чутки ніякої про хлопців не було, і від них — жодної звісточки. «Мати билася об землю, — рядки з листа Євгенії, — як чайка перед чумаками, бо не відала, де син подівся». Тим часом влада оголосила: «у банді». І в 1945 році заповзялася вивозити сім’ї Павлюків та Кіруш на спецпоселення до Сибіру. За дивним збігом саме у той день (17 січня), коли Євгенії виповнилося дванадцять літ. Та ще тримали під вартою у приміщенні школи в Дерно, як Степа Кіруша, сестра Володі, вийняла шибу у вікні і випхнула з приміщення свого брата Василя, Женіного однолітка. Після кількох невдалих спроб утік з-під тої варти і менший брат Євгенії Олексій. – Мені люди шепчуть: «Утікай і ти, дитино, бо на погибель повезуть», — розповідала Євгенія Лукашівна. — Але мама дуже заслабла і я осталась. Брата мого забрала до себе тьотя. Щоб урятувати від висилки, записала, як свого сина. У нього по документах батько Іван, мати Устима. А насправжки, як і у мене, — Лукаш та Агрипина. Ось так. Хоч одних з ним були батька й матері, а вже й не рідні. Ну, то потім. Тоді ж із Дерно завезли нас в Олику. Посадили під варту в таку шопу, що і стелі нема, і через дах сніг на голови падає. Протримали до 19-го січня і везуть хурами у Луцьк. Через Дерно понад церквою їдемо, — люди воду святять. Водохреще! Побачили наш обоз, кинулися від церкви на сошу. Хто подивитись, хто якусь передачу дати. Але нікого з передачами не допустили. Євгенія Лукашівна здригнулася, наче від холоду, продовжила: — Везуть далі. А мороз страшний! Довезли так до Піддубець і зупинили обоза, щоб дати людям порухатися, погрітись. Підходить до мене Степка Кіруша з найменшим братом своїм Мішою, каже: «Ми тікаємо і ти з нами». Відбігли від дороги за щити, що проти заметів їх поставлено, зарились у сніг. Варта шукала і не знайшла. Ми передзиготіли, поки обоз поїхав, ідемо додому. Коли назустріч їде кіньми рідна тітка Кіруши, везе навздогін виселеним передачу. Степка їй: «Не здумайте там сказати кому, що нас бачили!» Ідемо далі. Вже біля дернівського переїзду були, коли тітка назад верталась. Степа просить: «Підвезіть, сили нема». А вона: «Нє! Бо за вас і нас заберуть!» Рідна тітка, а боїться племінницю взяти. Степка коня за уздечку схопила, тримає. Тоді тітчин чоловік дав їй віжки. Доїхали до дернівського мосту, що біля церкви, де ми жили, і тоді Степа каже: «Не бійтесь, я з Мішою до іншої тітки піду». А куди йти мені? Степина мати, оскільки вивозили, кого дома застали, а вона на ту пору поїхала до млина, на спецпоселення не потрапила. Батько ж її Денис із спецпоселення того не повернувся вже. І звістки жодної про нього в селі не мали. А мати Євгенії Лукашівни втекла й дісталася до свого села. Довго переховувались. Нарешті начебто отримали дозвіл на те, щоб жити у власній хаті. Обзавелися помалу і господарством. Женя вчилась. До школи ходила в сусідні Одеради, бо від їхньої хати туди ближче. Тим часом у хаті їхній квартирував з сім’єю і голова сільської ради Білан. Тісно всім в одному помешканні. — Якогось дня чуємо, — розповідала Євгенія Лукашівна, — знов варта під дверима. Мама мені: «Втікай через вікно». Я: «Нє, боюся». Мама до Білана: «Візьміть Женю в свою кімнату, бо то знов будуть вивозити». Він: «Нє, то будуть нас переселяти». Мама і зрозуміла, що Білана нема про що просити, бо ж то йому, коли нас заберуть, і хата, і все залишиться. Йому тільки вигода з того! Хутко викинула з печі дрова, що там підсихали, сказала мені в піч залізти і заклала тими дровами. Енкаведист: «Гдє дочка?» Мама йому: «У школі». Він верхи погнався в Одеради. Але, на щастя, того енкаведиста покликали на другий кінець лінії, геть під Ставок, де Палійчуків вивозили. Замість нього другий прийшов. Білан підказав йому, що я в печі. Він три поліна зняв, подивився на мене. Подумав, мабуть, сидиш, дитино, то й сиди собі. Назад полінами заклав. Може, той енкаведист, що мене з печі не витягнув і на Сибір не відправив, і тепер десь живе? Хороший був чоловік. Як маму повезли, підійшла до печі Біланова жінка, говорить: «Вилазь вже, іди». В платтячку і чоботях прийшла я до тітки Євдохи у Мощаницю. І знову мати Євгенії втекла із спецпоселення, дісталася в рідні краї. Розшукала дочку, завела в Писники Рівненської області, сказала, що погорільці вони і, назвавши Зіною, віддала дівчинку в найми чужим людям. Були потім у Агрипини Павлюк і довгі роки тюремного ув’язнення «за побєг», і сибірська висилка в селі Аіл тодішнього Кузедеєвського району Кемеровської області. А дочка її Женя наймитувала в чужих людей Зіною, аж допоки від матері не прийшов перший лист. Мусила тоді признатись, ким є насправді. Через трохи, як написала в листі до редакції, «взяла свої лахи на плечі, як той козлик горе, та й пішла селами. Вернулась у Дерно, а тут прихилила вчителька Зося Дем’янівна, яку було прислано з Вінниччини. Я гляділа двох її діток і була в хаті, як член її сім’ї. Вона, Зося Дем’янівна Данилевич, і тепер мені рідна». За майно, яке двічі конфісковували, повернуто Євгенії Лукашівні «копійки». А спогади про сирітську долю печуть незагоєними ранами. Єдина втіха лише у тім, що і в долі тій були добрі люди. На добрі життя тримається. Петро БОЯРЧУК.
