Після відвідин Володимир-Волинської школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, довго не полишає душу щем. Завжди опиняєшся перед запитанням — непростим і болісним: а що чекає цих дітей у майбутньому?
Після відвідин Володимир-Волинської школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, довго не полишає душу щем. Завжди опиняєшся перед запитанням — непростим і болісним: а що чекає цих дітей у майбутньому? У школі, як і у відповідних владних структурах області, не полишають турботи про цих дітей після закінчення школи. Але ж як би вони не старалися, все-таки батьків замінити не можуть ні тепер, коли їх вихованці ще малі, ні пізніше, коли виходитимуть на самостійну життєву дорогу. А діти тут, як і скрізь, — допитливі, обдаровані, вдалися вродою і талантами багатьох, як то кажуть, Бог не обділив. Не знають у школі від кого в Інни Дурноколенко (на фото) такий гарний голос. Не бачили тут ні її мами, ні батька. Дівчина з Нововолинська, а де нині її мама — не знає. На запитання, чи давно вона в цій школі, Інна стиха мовила: “З п’яти років”. А навчається вже у сьомому класі. Як згодом дізналася, дівчинку привезла до школи, точніше до її дитсадка, сусідка. Привезла, бо бачила, що дитина може загинути через непутящу маму. Їй ніколи було опікуватися дитиною, а щоб та не просила у сусідів їсти, зачиняла на довгий час у хаті. Власне, не хочеться того згадувати ні самій Інні, ні людям, які про це знають. Хоч, зрозуміло, як то гірко і боляче почувати себе сиротою, коли знаєш, що десь є мама, яка, по суті, від тебе відреклася. Може, й тому, що діти ростуть разом з такими ж у чомусь обділеними долею хлопчиками і дівчатками, зовні не виказують свого болю. Ось і Інна не про родинні біди розповідала, а про те, що вже двічі була у Києві на телефестивалі “Крок до зірок”. Перший раз співала у Києві на цьому відомому і престижному для юних обдаровань телефестивалі, коли навчалася у Володимир-Волинській школі-інтернаті в 5 класі. Вдруге їхала вже семикласницею, як відома “зіронька” по перших виступах. Власне, цей дитячий телефестиваль, яким опікуються ректор Національного інституту культури і мистецтв Михайло Поплавський, збирає вже під егідою композитора Степана Гавриша, один раз на рік не просто обдарованих дітей, а таких як Інна, що навчаються і ростуть у школах-інтернатах для сиріт. Першого разу Інна проходила відбірковий етап в університеті культури, у Поплавського. І успішно його пройшла, була серед учасниць фестивалю. А нещодавно згідно з умовами треба було надіслати організаторам фестивалю відеокасету із записом виступу юної співачки. Інна, її спів одразу сподобались при перегляді касети і ще до основного виступу у Києві її вже включили до фіналу концерту, що, зрозуміло, вдається не кожному. Інна є постійною учасницею художньої самодіяльності в школі. Вона й у танцювальному колективі бере участь, співає у хорі і як солістка, а також у дуеті разом з Тетяною Білополовою. Музичний керівник Ольга Рудчик задоволена ученицею і не тільки її голосом, а й працелюбністю, наполегливістю. Тож наставниця юної співачки всіляко допомагала їй готуватися до конкурсу і в школі, і вже в Києві, куди їздила з Інною. Приємно, що у школі знайшли необхідні кошти і на запис фонограми на відео , і на сценічний костюм та й на саму поїздку, що стала для юної співачки певною віхою у її житті. Шкода, правда, що організатори фестивалю особливо не опікуються подальшою долею юних обдаровань. А діти повинні бути впевнені в тому, що їх підтримають якимось чином у майбутньому. Шкода, що пісень Інни не чує мама. А дівчинці так би хотілось співати не лише для своїх ровесників у школі, для людей зі сцени, а й для мами. Анастасія ФІЛАТЕНКО.
