Життя цієї родини, як і багатьох інших, розкололось навпіл — до 26 квітня 1986 року і після. Бо якби не той злощасний день, зовсім по-іншому склалося б її життя, і не треба було б оббивати, як тепер це робить, пороги різноманітних чиновницьких кабінетів, вимолюючи для сім’ї гідних умов проживання. До речі, гарантованих їй законом...
Людмила Тимощенко народилася й виросла в селі Залісся Чорнобильського району Київської області, всього 8 кілометрів від ЧАЕС. Коли трапилася катастрофа, вона працювала у Чорнобильському медучилищі. Життя цієї родини, як і багатьох інших, розкололось навпіл — до 26 квітня 1986 року і після. Тепер Людмила Леонідівна не може спокійно згадувати ті події, спогади шматують серце. Бо якби не той злощасний день, зовсім по-іншому склалося б її життя, і не треба було б оббивати, як тепер це робить, пороги різноманітних чиновницьких кабінетів, вимолюючи для сім’ї гідних умов проживання. До речі, гарантованих їй законом... — Наш край був дуже мальовничим куточком, — розповідає жіночка. — З одного боку села — ліс (звідси й назва — Залісся) і річка Вуж, яка впадає у Прип’ять. Яка ж то була краса! Наш дім був просторий і світлий, фактично, ще новий. Його щойно встигли гарно умеблювати — придбали холодильник, м’яку частину, сервант, шафу, пральну машинку, все, що необхідне в сімейному побуті. Підріс вже й садок, а в ньому стояли вулики, бо батько частину свого дозвілля віддавав бджолам. А мама кохалася в квітах. У ніч на двадцять шосте квітня дехто з жителів Залісся почув вибух і помітив зі сторони міста Прип’яті вогняний клубок. Проте ранок видався спокійним. Діти, як завжди, поспішали до школи, дорослі — на роботу. Людей заспокоювали, мовляв, нічого страшного не сталося, що просто вихід газу на ЧАЕС, що була пожежа, але вже її загасили. Проте через день-два начальство почало відправляти свої сім’ї за кордон, а до села все прибували військові. Місцевість оточили. Нікого не впускали й не випускали в радіусі 25 кілометрів. Не мали можливості потрапити додому й місцеві мешканці, що певним чином опинилися “за зоною” (студенти, учні ПТУ і т.д.). Людмила разом з іншими працівниками медучилища розносила односельцям йодовану воду і таблетки. Після 4 днів такої роботи у неї почався нестерпний головний біль, печія і набряк в роті та носі. — І досі не можу забути довжелезну колону автобусів, в яких везли тіла пожежників і жителів Прип’яті до клінік Києва. Люди з жахом споглядали цю процесію, а у небі безперервно гули вертольоти, що розверталися над Заліссям. Евакуація жителів нашого села розпочалась четвертого травня. Крики. Плач. Паніка. Я й тепер бачу це страшне видовище. А тоді й гадки не було, що це прощання із своїм обійстям, рідною стороною. Люди не брали ні грошей, ні навіть золотих виробів — була впевненість, що за тиждень-другий все владнається. Поселили потерпілих у піонерському таборі — по три сім’ї в одній кімнаті... Згодом Людмила ще двічі таки потрапила в Чорнобиль — для евакуації майна медучилища. Як працівник медучилища і була евакуйована в місто Яготин Київської області. Проживала в гуртожитку одного з училищ, а волею долі — з квітня 1987 року — опинилася у Ратному. Для молодої сім’ї знайшлось місце в гуртожитку Волинської ПМК-8. І хоч з того часу минуло майже 17 років, а Людмила Леонідівна стала інвалідом ІІІ групи, є ліквідатором аварії, відноситься до І категорії потерпілих, і нібито захищена Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи”, її житлова проблема й до сьогодні не вирішена. На неодноразові звернення до місцевих та вищих державних інстанцій відповідь приходила, фактично, одна: “Питання забезпечення сім’ї Тимощенко Л.Л. житлом буде вирішуватись по мірі надходження коштів з МНС України за статтею “Забезпечення житлом громадян, постраждалих внаслідок чорнобильської катастрофи” і згідно з черговістю в обласному реєстрі...” Новий рік сім’я Тимощенків зустріла в гуртожитку — без усіляких умов і зручностей, без належного тепла, з понищеними грибком стінами, без газової плитки, гарячої води, з невеликою одноконфорною електроплиткою. — Якби ж то не хвороби, — бідкається господиня. — Дочці вже 15 років, а наслідки Чорнобиля вплинули й на її здоров’я. Яку зарплату нині отримує медсестра і скільки коштують ліки — говорити не треба. Лікуючи дитину — не змогла пролікуватись сама. В результаті, майже на рік була знята група. Але здоров’я не поліпшилося. Тому на даний час її знову маю. Гуртожиток потребує капремонту, а за що ж його зробити? І взагалі, інколи така апатія находить, що якби не дитина, не знаю, чим би це скінчилось. А так, заради неї мушу “триматись”. І боротись за свої права. Валентина ПІВЕНЬ. смт Ратне. Р.S. Редакція отримала відповідь від начальника управління у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи Миколи Комара на останню скаргу Людмили Тимощенко: “Станом на 1.11.03 р. в обласному реєстрі громадян, постраждалих внаслідок чорнобильської катастроф, і віднесених до категорії 1, її сім’я перебуває під № 24. Питання забезпечення її житлом буде розглядатись згідно з чинним законодавством, по мірі введення в експлуатацію будинків, у яких є дольова участь коштів Чорнобильського фонду”.
