Учора, на початку року за Григоріанським календарем, мені випало бути на двох цвинтарях. Вранці біля коршівського, де понад 10 років покоїться прах мого батька Василя, а згодом на гаразджанському — біля могили тещі...
Учора, на початку року за Григоріанським календарем, мені випало бути на двох цвинтарях. Вранці біля коршівського, де понад 10 років покоїться прах мого батька Василя, а згодом на гаразджанському — біля могили тещі. Якихось два з гаком місяці не дожила вона до свого 75-річчя. Просила дочок, щоб 14 січня спекли на Василя великий торт. Не судилося його їй скуштувати. Ще зовсім недавно її могила була крайньою на східній околиці гаразджанської поховальні. Тепер у неї багато “сусідів”. Увагу привернули кілька могил, де не побачив на засніжених пагорбках ні вінка, ні бодай засохлої квітки. На одному хресті не виписав ніхто навіть прізвища. Мені було сумно і печально за тих покійників, що пішли з життя, і ніхто не приніс на їх могили жодної квітки. Задумаймося. Жити треба інакше.
