Луцька лазня. На лежаку — дівчисько років 20. Із одягу на ній — лише маска із голубої глини на обличчі, а в руках — «Записки українського самашедшого»... Захопившись, не помітила, що маска давно пересохла. Читання в лазні — явище взагалі рідкісне, а тут ще й назва твору привертала увагу. А вся картина загалом викликала добродушну посмішку...
Луцька лазня. На лежаку — дівчисько років 20. Із одягу на ній — лише маска із голубої глини на обличчі, а в руках — «Записки українського самашедшого»... Захопившись, не помітила, що маска давно пересохла. Читання в лазні — явище взагалі рідкісне, а тут ще й назва твору привертала увагу. А вся картина загалом викликала добродушну посмішку.
— Мабуть, книжку треба терміново повернути, — не втрималася від запитання-констатації сусідка. — Ні, — відповіла дівчина. — Книжка моя, я її купила. Просто не можу відірватися! Подумалось, що ця відповідь молодої лучанки водночас є відповіддю й усім тим мудрагелям від літератури, хто дорікає Ліні Костенко, що, мовляв, не треба було їй братися за прозу. Що вони, бач, розчаровані, бо її проза не досягла рівня поезії. Врешті-решт, це справа самого письменника, за що йому братися, бо й не він, а ті небесні сили, які водять його рукою, є основним і неодмінним співавтором справжнього митця. Проте, не всі про це знають, або забувають. Картинка із луцької лазні, немов химерна намистина, нанизалася на ще одну, побачену на телеекрані. То був репортаж всюдисущої Каті Осадчої, яка на цей раз проникла у спальню відомого боксера Віталія Кличка. На ліжку в нього лежали розгорнуті обкладинкою догори (так кладуть книжку, яку щойно читали) «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.
