Повертаючись минулого понеділка з Локач до Луцька, не відривалася від вікна маршрутки. Сподівалася хоч в одному гнізді побачити законних мешканців — лелек, а не галасливих горобців, які часто «присусіджуються» до моїх улюблених птахів...
Повертаючись минулого понеділка з Локач до Луцька, не відривалася від вікна маршрутки. Сподівалася хоч в одному гнізді побачити законних мешканців — лелек, а не галасливих горобців, які часто «присусіджуються» до моїх улюблених птахів.
Не побачила. А хтось казав, випередивши перелітних птахів літаком, що вони вже давненько вирушили з-над берегів Мертвого моря до рідних гнізд. І що це віщує ранню весну. Проте припізнилися і весна, і боцюни. Вони — самі собі синоптики. А ось ключ гусей довелося побачити. Милувалася і набурмосеними шпаками, що сиділи на яблуневій гілці, мабуть, як і я, у роздумах: з чого ж починати весняні клопоти? Дятли ж давно не ламають собі над цим симпатичних голівок. Мов досвідчені лікарі, простукують гілки старої акації, яка ще довго вагатиметься, перш ніж вибухнути запашним білим цвітом. Дятли ще торік вирішили житлове питання, видовбавши просторе дупло у стовбурі старої яблуні. І тільки час від часу виганяють звідти всюдисущих горобців. Повеселішали й синички, хоч ще й досі не проти поласувати шматочком сала, підвішеного на гілці. Навіть чорнющі ворони, що гріють старі кості на сонечку, окупувавши купки гною на городі, викликають поки що лиш добродушну посмішку. Про методи їх відлякування доведеться подумати пізніше, коли вони норовитимуть поснідати посадженими на грядках кабачками і кукурудзою. А спробуймо на мить уявити, що весь оцей барвисто-цвірінькаючий світ зник із нашого життя. Страшно. Тож живімо так, щоб нашим крилатим друзям було з нами комфортно.
