Коли в Берестечку готували фундамент під дзвіницю і у землі виявили численні людські рештки, а цей грунт стали розвозити по городах містечка, Пилип Романюк домігся, щоб землю вивезли на кладовище. Чоловіку приснився сон, у якому людські кості просили його допомоги…
Коли в Берестечку готували фундамент під дзвіницю і у землі виявили численні людські рештки, а цей грунт стали розвозити по городах містечка, Пилип Романюк домігся, щоб землю вивезли на кладовище. Чоловіку приснився сон, у якому людські кості просили його допомоги…
ЛЮДИНА ДУХУ Цвинтар. Мороз. Тиша. Чути тільки звук ручної пилки, якою хтось ріже дерево. На цей звук і орієнтуємось. Підходимо ближче і розуміємо, чому пилка час від часу “спотикається”: на високій драбині, припертій до дерева, стоїть чоловік, однією рукою тримається за драбину, а в іншій тримає пилку і ріже товсту гілляку. Працює завзято, незважаючи на те, що пилку постійно “заїдає” – так буває, коли пиляє тільки одна людина. Цей чоловік і є Пилип Романюк – місцевий берестечківський дивак, до якого однак у цьому містечку ставляться з повагою… Забіжимо трохи наперед і скажемо, що цей чоловік й сам розуміє свою виокремленість. І, крім цього, дає власне пояснення людям, яких інколи важко зрозуміти оточуючим: такі люди живуть духом. – У мене і зараз дух отих 16 років, коли я закінчив вишкіл УПА, – каже не по літах енергійний 78-річний чоловік. – Цей дух мене і тримає. І змушує діяти так, як підказує власне сумління та серце, – додамо вже від себе. Адже у Берестечку тільки один Пилип Романюк і “підняв крик”, коли землю з котловану під фундамент дзвіниці почали розвозити по Берестечку. Була ця земля із людськими кістками. Більші кістки робітники відбирали, а дрібніші так і залишались у землі. Послухали тоді Пилипа Романюка і відвезли кілька десятків вантажівок цього грунту на цвинтар. Ту землю потім Пилип Романюк перебрав власними руками, відділивши кожну людську кістку. – Зверху на цю землю насипали машину піску і так залишили, – розповідає він. – І от минулого року якраз на свято Вознесіння сниться мені дивний сон. Сниться, що ці кості просять в мене допомоги… За кілька наступних місяців Пилип Романюк виконав титанічну роботу. Самотужки він перелопатив усю вивезену землю, уважно вишукуючи кожну кісточку. Назбирав чотири ящики людських решток, а із землі став насипати велику могилу-курган. Ходив на цвинтар щодня, як на роботу. Так виросла кількаметрової висоти могила. Поставив на ній хрест, а для людських решток зробив спеціальний саркофаг. Каже, що ці кістки – то рештки закатованих у сорокових роках Берестечківським НКВС: колись на місці теперішньої дзвіниці стояли хати. У ті роки і сам Пилип Романюк потрапив до “ворогів народу”… АМЕРИКАНСЬКИЙ ШПИГУН У 43-ому він пройшов ідейно-політичний вишкіл УПА. Але ніколи ні в кого не стріляв, навіть зброї не мав – був зв’язковим. У 44-ому по ньому – живому – відправили панахиду: матері повідомили, що його вбили німці. Після цього хтось із побратимів напророкував: “Значить будеш жити довго”… Але легким його життя не було. 16 років провів у тюрмах – 11 років у Воркуті, 5 – у Мордовії. Сидів разом із Левком Лук’яненком. Перший раз забрали після війни за участь в УПА. А другий раз – у 1961 році. Назвали американським шпигуном. У Берестечку в одного з жителів знайшли радіостанцію, а відповідати довелось Романюку. Відправили у Мордовію. Удома залишились дружина і двоє дітей. Після того, як “американський шпигун” повернувся з тюрми, підстави, щоб про нього говорили, давав часто. Чого тільки варта його відмова від… пенсії. – Якщо я є для вас ворогом, то нічого мені від вас не треба, – заявив. Не брав пенсії навіть “при Кравчуку”. Погодився її отримувати тільки в останні роки, коли повірив, що Україна “назад уже не поверне” (з ним і досі у місті вітаються тільки: “Слава Україні!” або “Слава Богу!”). А встановлення у Берестечку в кінці 80-х пам’ятного знака січовим стрільцям, яких тут розстріляли поляки, й досі порівнюють з дорогою Христа на Голгофу. Тоді разом з групою ентузіастів Романюк задумав встановити п’ятиметрового березового хреста на цвинтарі. Влада тоді на це прореагувала так, як любить діяти і тепер: на “антимітинг” звезли учнів ПТУ і якихось п’яних людей. Шлях з хрестом на цвинтар пролягав через цей гурт людей, які шарпали, обзивали і виривали хреста… Пам’ятний знак вони таки поставили. Але через деякий час його хтось зрізав. Пилип Романюк підняв той хрест із землі і встановив знову, скріпивши скобами. ЙОГО ДОМІВКА – КАПЛИЧКА – Як втомлюся, чи сильно мороз припече, то йду у свою капличку, там свічки і молитви зігрівають, – каже Пилип Романюк і веде нас вглиб цвинтаря. Дорогою розповідає, що у 1994 році отримав священицький сан з благословення уже покійного патріарха Української автокефальної православної церкви Димитрія. Знайшов собі церковцю тут таки – на кладовищі. Це – маленька капличка, яку самотужки ж і відремонтував – поновив дах і підлогу, розмалював стіни. Але люди сюди, зізнається, ходять не часто. Молиться переважно в самоті… Тепер він тут щодня – зранку і до смерку. Завжди знаходить собі якусь роботу на кладовищі – збере сухе листя, поріже старе дерево, яке впало, підрівняє власноруч насипану могилу-курган. Капличка водночас служить і за комору. Тут у кутку – нехитрий інструмент, а на підвіконні – простенький обід – хліб і чай. Перед роботою він обов’язково іде у капличку, запалює свічку і молиться. І аж тоді – до праці. Щодня. Незважаючи на мороз, сніг, вітер. Тишу на цьому цвинтарі найчастіше порушує тільки звук його пилки… Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
