ВиповнилосЯ 60 років Анатолію Якубюку — голові обласної організації Національної Спілки журналістів України, головному редактору журналу “Волинь”, упоряднику і редактору багатьох літературних видань, досліднику історії нашого краю...
ВиповнилосЯ 60 років Анатолію Якубюку — голові обласної організації Національної Спілки журналістів України, головному редактору журналу “Волинь”, упоряднику і редактору багатьох літературних видань, досліднику історії нашого краю. А для автора цих рядкІв, як і для багатьох журналістів, літераторів — це просто чудовий товариш, інтелігентна і комунікабельна особистІсть.
— Я чи не вперше беру інтерв’ю в свого колеги-журналіста, котрого пам’ятаю як надзвичайно енергійного, працелюбного завідуючого відділом інформації в нашій “Радянській Волині”, що безперестанно палив. — Я теж чи не вперше даю таке інтерв’ю, а тому почуваюся не зовсім комфортно, оскільки, ніби той равлик, змушений виповзати зі шкаралупи власної ніяковості. Але тепер починаю розуміти душевний стан тих сотень героїв своїх інтерв’ю, багатьох з яких мені доводилося просто “розкручувати”, аби видобути з них цікаву інформацію. Для мене “Волинь” стала дійсно школою журналістської майстерності, справжньою великою любов’ю, яка збереглася в моїй душі і до сьогодення. Я почувався в ній так, ніби став на плечі гіганта, який допоміг мені побачити дивовижний світ надій, піднесень і падінь, кипучих пристрастей і розчарувань, людської величі і ниці. Надана мені Полікарпом Шафетою свобода у виборі тем чи героїв дозволила вичавлювати вже в ті часи із себе раба. Я й досі вірний тому першому почуттю, як і традиції палити найміцніші цигарки. — Можливо, дещо незручне запитання для тебе, але я й досі не знаю, яким чином тебе, перспективного молодого журналіста, “мобілізували” в апарат обкому партії? — Мені була добре відома сила обкому партії, коли за одним розчерком пера першого секретаря людина піднімалася до вершин або скидалася у безвість. Я легко переніс перший виклик у той будинок, де заввідділом пропаганди та агітації Микола Андрущенко запропонував мені змінити місце роботи. Витримав і другий “натиск”, на цей раз секретаря обкому Ніни Алексєєвої. Міг вистояти і втретє, але викликав мене Полікарп Шафета і швидше видихнув, ніж сказав: “Більше тебе не маю сили захищати. Настоює сам Микола Корж”. Звичайно, багато чого я втратив. Але й чимало знайшов. До того мені достеменно була відома лише сила друкованого слова, а після того на власній шкурі відчув силу влади. Опановував її боляче, набивав синці, але намагався якомога повніше її спрямувати на розвиток журналістського господарства. — Досить несподівано на “революційній” хвилі Анатолій Якубюк з’явився в іпостасі редактора журналу “Волинь”. І, на диво, навіть в цих складних економічних умовах твоє “дітище” ще й досі подає ознаки життя. — Ідея заснування журналу не впала на мене, ніби манна небесна, що можуть підтвердити мої друзі. Про зародження часопису “Волинь”, друкування його перших чисел, подолання цензурних рогаток у Львові, дозвільних систем у Києві і Москві, багатотисячний потік листів читачів з усієї України і з-за кордону, можна написати гостросюжетну повість. Але зараз тобі скажу лишень, що творення такого академічного суспільно-політичного і літературно-мистецького видання, а ще коли його наскрізною темою є українська національна ідея, неймовірно складна справа. Мені ще й досі не вдалося переконати багатьох, що то пекуча ганьба — фінансувати з місцевого бюджету відверту макулатуру і повністю ігнорувати часопис, який став візиткою Волині. Складається враження, що чиновники від влади не розуміють того, що в такий спосіб вони гальмують інтелектуально-культурний розвиток краю, гнітять його. — Мене вразило патріотичне спрямування журналу, твоє багатюще знання культурної спадщини нашого краю. Що вплинуло на твоє формування як особистості: родинне виховання, самоосвіта, робота в архівах? — Гени історичної пам’яті нетлінні. Видно, і в моїй душі вони зоріють, бо скільки себе пам’ятаю, то завжди незмінно цікавився минулим свого краю. Не буду перелічувати того, що вдалося опублікувати чи видати. Обмежуся лише констатацією, що є автором, співавтором і упорядником більше двадцяти видань. Але то лише підступи до поки що головної моєї праці, якій віддав п’ятнадцять років життя. Це — біографічно-бібліографічний збірник “Велика Волинь: літературно-графічні силуети”, в якому через життєписи до трьох тисяч волинян висвітлюється історія нашого краю від найдавніших часів до сьогоднішнього дня. Цей унікальний реєстр розповідає про королів, князів, державних, політичних, громадських і церковних діячів, полководців, воєначальників, науковців, письменників, художників, композиторів, музикантів, журналістів, господарників, народних умільців, спортсменів — вихідців з Волині (або таких, що тривалий час працювали на цій землі), які прославили наш край і Україну. Він укладений на основі новітнього осмислення вітчизняних і зарубіжних документальних та літературних джерел, архівних матеріалів, свідчень очевидців, а також використання бази даних Інтернету. А потім, як вистачить сил,— у семи томах “Історія Великої Волині”, монографія “Повернення Андрія Рубльова на Волинь”... Радію, що вдалося накопичити чималу кількість матеріалу з історії Волині — колиски України, про яку у “Велесовій книзі” сказано, що вона найпершим родом є і оберігала рідний край, і била ворогів, бо найпотужнішою була. Цим багатством я завдячую моїм світильникам — Грушевському, Крип’якевичу, Теодоровичу, Силенку, Шаяну, Яковенко та десяткам інших інтелектуальних титанів, а ще — самоосвіті, самоорганізації. – Твоя дружина — відомий художник Тетяна Галькун. Очевидно, в сім’ї є така духовна аура, котра сприяє творчій самовіддачі. – На це запитання відповім словами Героя України, академіка, народного художника України Тетяни Яблонської: “Роботам Тетяни Галькун властиві чіткість, мажорність, енергія почуття, що йдуть від її духовних якостей: цілісності, особистості, гармонійності за своїми творчими та громадянськими принципами, ставленням до людей, природи і світу, динамічності, енергійного оптимізму і сили волі. Тетяна Галькун — живописець глибоко національний не лише за своїм походженням, а й за суттю, за своїм ставленням до рідної землі, до традицій її людей — добрих і порядних, простих і закоханих”. Ми — різні, хоч і подібні. Наша духовна аура — це обопільна повага, підтримка, любов до усього, що вибудуване за законами гармонії, краси і добра. — Про те, що завжди був і залишаєшся авторитетним журналістом, свідчить обрання тебе головою обласної журналістської організації НСЖУ. Що вже вдалося зробити? — Дорожу довір’ям, яке ще маю виправдати. До активу можна записати те, що розпочато процес організаційного зміцнення (створено три нові осередки, прийнято у члени спілки 16 чоловік, налагоджено облік, перереєстровано спілку), взято курс на матеріальну підтримку журналістів (фінансову допомогу отримали майже сто чоловік), разом з управлінням у справах преси та інформації запроваджено творчі конкурси “Любіть Україну” та “Професіонал”, встановлено престижні журналістські премії “Творче довголіття”, “Журналістська зрілість” і “Журналістська надія”. Та найбільше сил віддається будівництву Міжнародного оздоровчого центру журналістів “Світязь”. — Анатолію Миколайовичу, знаю, що далеко не все в твоєму житті йшло гладенько. Чи залишилася віра в те, що ми робимо необхідну для суспільства справу? — Я й досі інколи запитую себе: “Анатолію, чи ти не розчарувався в газетярській професії?”. І відповідаю собі: “Ні”. Я вірю в силу друкованого слова, і не тільки тому, що, за Біблією, спочатку було слово, а ще й тому, що воно є найпотужнішим засобом самовираження і самоутвердження. Вів бесіду Олександр НАГОРНИЙ.
