КНИГАРНЯ: «Розстріляні вишиванки» болять і автору, і читачам

Мабуть, є у тім якась закономірність, що книжку Любомира Горбачука «Розстріляні вишиванки» прочитала саме напередодні Всесвітнього дня книги і авторського права, який відзначається сьогодні.

Дарма, що на обкладинці зазначено: «Оповідання для дітей середнього та старшого віку», а я із цього віку виросла уже ой як давненько. Та не змогла відкласти збірочки, до якої увійшло сім оповідань, доки не перегорнула останньої сторінки. Переконалася, що журналіст Леонід Лагановський у передньому слові мав цілковиту рацію: «Неординарний маємо випадок. Людина досить зрілого віку, інженер за фахом, написав збірку оповідань, новел, при читанні яких щемить серце». Я б додала: не тільки щемить, а й душа розривається від болю, від образи за те, що в юності ми не знали тої гіркої правди нашої новітньої історії, про яку пише Любомир Горбачук.
Можна було б докоряти авторові за окремі редакторські недогляди. Але вони ховаються за добірною мовою, вражаючими деталями й метафорами і тією правдою життя, яку вигадати неможливо, можна лиш пережити. Тут «сонце ще на цілу коцюбу до горизонту» і «тільки одні горобці за вікном ще цвірінькають, а решта птаства ніби на горло захворіла», а десь далі «дрімає пліт», який « слугує сценою для нашого півня». Словом, прочитайте!