ЩО МОЖЕ СІЛЬСЬКИЙ СТАРОСТА?

Перші роки його роботи показали, що при ініціативі й наполегливості може багато

Голишів — звичайне приміське село Луцького району, що входить до Боратинської сільради. Ще не так давно тутешні селяни заздрили сусіднім селам, у домівках яких з’явився газ. Людей турбував стан доріг. Було непрохідне болото, з якого навіть трактор не міг виїхати. І жителі ніяк не могли зрозуміти тих чиновників, які розпорядились закрити залізничні переїзди і через те автотранспорт вимушений був їхати в об’їзд.
— На нашій території два асфальтних заводи і звідти везуть асфальт на Павлівку Іваничівського району,— розповідає сільський староста Юрій Федорович Хом’як. — Об’їжджаючи дорогу, що веде до Боратина, машини мусили “збільшувати” шлях на сім кілометрів тільки в одну сторону. Уявляєте, які зайві економічні витрати несуть ці заводи?
Сільський комітет, який також очолює Юрій Хом’як, з приводу відкриття переїзду звертався аж до Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента України. Клопотання поверталось по інстанціях до сільської ради, якій, зрозуміло, вирішити цю проблему не під силу.
Зібрали людей на сільський сход, щоб порадитись, як діяти далі. Громада дала “добро” на газифікацію села і вирішила створити кооператив. За словами сільського старости, чиновники стали вимагати численні довідки на відкриття кооперативу, вишукуючи різні причини, аби ніби навмисне загнати селян у глухий кут. Допоміг перший заступник голови райдержадміністрації Олександр Перванчук. Провели тендер, і підрядником вибрали фірму “Екобуд”. Кооперативу визначили завдання не лише прокласти газову мережу, а й побудувати дорогу та водогін. Незабаром у Голишеві запалав газовий факел.
А як побудувати дорогу? З цього приводу Юрій Хом’як радився з головою районної ради Юрієм Сургентом. Юрій Юрійович організував круглий стіл, запросив до участі в ньому керівників відповідних структур, і було знайдено оптимальний варіант. За кошти селян проведено основні роботи, але залишилось ще прокласти кілометр дороги. Вимощують її піском, а потім — вапняковими відходами. Якщо ще недавно ці матеріали коштували дві гривні за тонну, то тепер доводиться за них платити у п’ять разів дорожче. Щоправда, сільському старості вдалося знайти значно дешевші вапнякові відходи аж на Горохівському цукрозаводі.
— Добре, що Боратинська сільська рада всі податки, зібрані в Голишеві, спрямовує на соціальний розвиток нашого села,— зазначив Юрій Хом’як. — На будівництво дороги нам виділили п’ять тисяч гривень. Ми проклали дорогу до кладовища і до школи. Навесні обгородимо цвинтар, позрізаємо сухі дерева. За пропозицією односельців облаштуємо могилу воїнів УПА.
— Через те, що газифіковані мережі за рішенням виконавчої влади передані “Волиньгазу”, кооператив, створений селянами Голишева, закрили. А на його рахунку було 75 тисяч гривень, що призначались не лише на газифікацію, а й на прокладення водогону. Поки що грошей не повертають. Людям доводиться ходити по воду за десятки метрів. Ще в 1975-ому на території сільради проклали вісім свердловин, водою яких користуються жителі Луцька, і тоді сільські криниці повисихали. Якщо в інших селах проклали водогін, то про Голишів забули.
Ще одна проблема. Раніше кожен населений пункт мав свій план забудови, тепер його чомусь немає. А це створює людям чимало незручностей.
У Земельному кодексі записано, що під забудову виділяється 0,25 гектара землі, а позаяк територія Боратинської сільради є приміською зоною, тут надають забудовникам ділянку, що майже наполовину менша. На думку Юрія Хом’яка, Володимира Явтушка, деяких інших депутатів, для будівництва варто виділяти ділянку відповідно до Земельного кодексу і не розділяти людей на різні групи. У селі всі повинні бути рівні, незважаючи на те, де хто працює. Через такі непорозуміння навіть за 20 сантиметрів межі виникають чвари.
На нові будинки їх власники мають техпаспорти, а на стару забудову раніше вони не передбачалися. У сільській раді є будинкова книга і вона служила документом, на основі якого людей приписували. Тепер будинкову книгу вимагають від кожного господаря, котрий хоче приписати, скажімо, внука.
— З цього приводу до мене часто звертаються односельці,— говорить сільський староста. — Якщо господар побудував свій дім значно раніше, йому потрібно йти в інвентарбюро, запросити до себе спеціаліста, який виготовляє паспорт, а на його основі — свідоцтво на право власності. І за це селянинові (а мова переважно про ветеранів праці), котрий отримує менше ста гривень пенсії, належить заплатити значну для нього суму — понад 500 гривень. Де їх взяти?
Я не можу пояснити односельцям, чому чиновники так ускладнили зовсім просту, здавалося б, справу. Вважаю, що то просто бюрократичні бар’єри, щоб стягнути з селянина гроші. Колись, за радянської влади, селян всіляко залякували, і вони не знали, як відстояти свої права. Тепер це робиться ще більш відкрито й зухвало щодо людини,— обурюється Юрій Хом’як.
Наприкінці минулого року сільська рада схвалила свій бюджет, і Юрій Федорович був дуже здивований, що 75 тисяч гривень власних надходжень вирішено спрямувати на добудову школи. Така вказівка надійшла згори. Сільський староста, власне, погоджується, що треба завершити добудову. Але де взяти кошти, щоб прокласти водогін, замінити трансформатор й опори електромережі? Зрештою, села старіють, народжуваність низька, то чи будуть через декілька років заповнені просторі класи?
У Голишеві сільський староста доклав чимало зусиль, аби відремонтувати початкову школу. Юрій Федорович побував на кількох цегельних заводах, домовився про спонсорську допомогу будматеріалами, допоміг придбати дешевшу столярку. Залишилось ще поміняти підлогу, завершити оздоблювальні роботи.
Юрій Хом’як жив у місті, мав непогану роботу, але йому часто снилось рідне село, в якому провів дитячі й юнацькі роки. Недовго роздумуючи, повернувся до отчого дому.
— У вашій газеті розповідалось, як у Сполучених Штатах держава допомагає фермерам. Усе робить, щоб вирівняти умови життя у місті й на селі,— зауважив Юрій Хом’як. — Якби в нас були добрі дороги, належний благоустрій, врешті, гаряча вода — хто б залишив село? Навпаки, поверталися б люди з міста. У нас працює два підприємці, створюються нові робочі місця. Але для того, щоб село оновилось, потрібна насамперед державна допомога. Бюджет слід формувати знизу, а не так, як тепер, коли чиновники вділяють нам копійки.
Чиновники не думають про село, не знають його проблем. Якось, розповідає Юрій Федорович, він поскаржився одному бюрократові з районної установи, що в Голишеві люди роками не мають змоги слухати радіо — його немає. У селі є лише один телефон — і той у школі. Виникають постійні перебої з електроосвітленням, але чиновник не повірив: “Не може такого бути!”. В іншого чиновника обласного рівня Юрій Хом’як просив сприяння придбати дешевший пісок. Замість допомоги чи поради високомірний бюрократ зневажливо відповів: “А що, я вам з хмари гроші зроблю?”.
— Я ж не для себе просив, для громади стараюся, то чому таке ставлення? — з обуренням говорить Юрій Хом’як. — Нещодавно я був на конференції з самоврядування, що проходила в Шацьку, і багато цікавого, повчального дізнався. Маршалок з Польщі розповідав, що там податки, зібрані в селі, йдуть на його розвиток. Якби в нас так було, щоб хоча мізерні податки, що ми сплачуємо, поверталися в наше село і ми могли вирішити найнагальніші проблеми. А насправді виходить, що мусимо ділитися з державою навіть від продажу землі несільськогосподарського призначення — сплачувати 20 відсотків податку на додану вартість.
За словами Юрія Хом’яка, сільський староста повинен дбати про будівництво і благоустрій, вирішувати земельні та інші першочергові питання. Для цього потрібно розширювати комунальну службу, створити будівельну бригаду, щоб надавати селянам різні послуги. Одне слово, бути добрим помічником сільського голови, виконуючи ці багатогранні обов’язки на громадських засадах.
— Сільський староста не одержує зарплати, не має навіть робочого місця. Люди йдуть до нього додому в будь-який час зі своїми бідами: в того світло вимкнули, іншому землю не там виділили, де він хотів, у декого в сім’ї не ладиться. Юрій Федорович усім намагається допомогти, розсудити, порадити,— сказав сільський депутат Володимир Явтушок.
Більше б таких ентузіастів на селі, як Юрій Федорович Хом’як.
Любомир ПАХОЛОК.