На Трійцю отримали запрошення в село Озютичі, де знайомі художники мають свої творчі майстерні й не нахваляться тамтешніми краєвидами. А що громадського транспорту з Локач до Озютич не передбачено, то вирішили згадати молодість і сісти на велосипеди...
На Трійцю отримали запрошення в село Озютичі, де знайомі художники мають свої творчі майстерні й не нахваляться тамтешніми краєвидами. А що громадського транспорту з Локач до Озютич не передбачено, то вирішили згадати молодість і сісти на велосипеди.
Затія була дещо ризикованою, оскільки ведуча рубрики востаннє долала семикілометрову відстань ще у 1970 році, коли їздила в школу із Манькова в Затурці. Нині ж нам стелився шлях, як ми думали, удвічі, а виявилося — утричі більший. Спідометр показав 21 кілометр в один кінець. Але потрачені зусилля були сторицею винагороджені свіжим повітрям, напоєним пахощами лісу, лугу й поля (коли звернули із траси). З-під коліс випурхували ластівки, куріпки і ще якісь дивовижні невідомі птахи, які сповнювали простір невимовною симфонією літа. Тепер я готова посперечатися із колегою-письменником, який колись назвав свою повість «Червень — місяць тиші». Навіть поважний лелека супроводжував нас кількасот метрів, зацікавлено споглядаючи на двох пілігримів. З узлісся посміхалися-мерехтіли перші суниці, запрошуючи на зупинку. Пахли дитинством волошки, маки, терпким хмелем пишалася бузина. І навіть шпаркий дощик наприкінці шляху не зіпсував цієї червневої ідилії. Звісно, подорожувати автомобілем легше й комфортніше, але його не зупиниш біля кожної польової квіточки. А ми зупинялися! І все ж добралися до Озютич всього за годину і 45 хвилин. А ви пам’ятаєте, де стоїть ваш велосипед?
