У ЛУЦЬКУ БУДЕ БУДИНОК-ДВІЙНИК

Нові власники старовинної споруди на вулиці Словацького беруться зробити з неї копію попередньої

Тамара ТРОФИМЧУК

Двоповерховий будинок на розі вулиць Словацького та Шевченка у центрі міста (на фото) можна вносити у Книгу рекордів як “довгобуд навиворіт”, що лише в очікуванні знесення простояв добрий десяток років. Тепер знану будівлю нарешті обгороджено металевим парканом і демонтовано. Хто ж став новим власником старовинного помешкання у центрі міста, які має плани на цю споруду і чому так довго зволікав із будівництвом?
– Доля цього будинку фактично була вирішена ще до мене, - розповідає начальник управління містобудування та архітектури Луцької міської ради Юрій Казмірук. – Я лише нещодавно прийняв справи в управлінні після десятирічної відсутності у Луцьку (Юрій Казмірук працював у Києві заступником міністра – авт). Тож застав те, що застав. Зазначу, що з приводу цього будинку було видано ряд розпорядчих документів міської ради. Міський голова підписав відповідне рішення виконавчого комітету. Розроблено і погоджено проектну, кошторисну документацію. Вихідні дані на проектування видані на прізвище підприємця Любові Іванівни Горбач.
Наша газета з’ясувала, що у ділових колах обласного центру Любов Іванівна Горбач відома як директор піцерій «Сан-Ремо» на проспекті Волі та на вулиці Кравчука у Луцьку. Свій бізнес у сфері громадського харчування підприємець із родиною планують продовжити на новому місці. Спеціальний інформаційний щит, встановлений на будівництві на прохання міської влади, повідомляє, що після “реконструкції з розширенням” тут розмістяться кафе, бар та офісні приміщення. Вказано також час закінчення будівельних робіт – березень 2012 року.
Загалом історія цього об’єкта нагадує прислів’я: “Довго запрягають, але швидко їдуть”. Демонтували споруду напрочуд оперативно - всього за два місяці. А до того будинок простояв мертвим вантажем ціле десятиліття, з кожним роком занепадаючи все більше. Чому ж так довго зволікали інвестори? Причина, як видно, полягала в тому, що житловий будинок дозволялося реконструювати лише після надання альтернативного житла його мешканцям, котрих тут налічувалося близько двадцяти сімей.
- Питання відселення мешканців цього будинку вирішувалося відповідно до вимог діючого законодавства, - продовжує Юрій Казмірук. - Згідно із Житловим кодексом Української РСР, підприємець, відселяючи громадян, мусив надати їм, як компенсацію, інше житло, що відповідало б вимогам Житлового кодексу. Можливо, дехто не хотів переселятися і його довелося вмовляти. Хоч на загал, квартири там були не особливо комфортні, щоб люди за них надто трималися.
Коли ж нарешті всі мешканці були відселені, постало питання, що робити з приміщенням далі: ремонтувати чи все-таки починати будувати заново? На думку спеціалістів, котрі неодноразово обстежували об’єкт, ремонт був невиправданий. Внутрішні конструкції, перекриття давно відслужили свій вік. Краще і безпечніше знести будинок, а натомість збудувати новий. Але який? Варіантів пропонувалося чимало. Серед них навіть фігурувала 7-поверхова “висотка” у стилі хай-тек, що абсолютно не вписувалася в архітектурний ансамбль центру міста. На щастя, інвесторів вдалося переконати в іншому.
- Тоді ми запропонували такий вихід, - каже начальник управління. - Ззовні залишити ту саму споруду, що була раніше, в тих самих габаритах і розмірах. Є технічна можливість повторно використати в оздобленні зовнішніх стін цеглу старого будинку. Тобто це буде той самий будинок, який ми звикли бачити - з критим шатровим дахом, збереженим орнаментом зовнішнього фасаду, віконними пройомами та столярними виробами. Новими у ньому будуть стіни, комунікації та внутрішнє планування.
Нинішню реконструкцію можна назвати третім народженням будинку на вулиці Словацького. Перше відбулося у ХІХ столітті, коли, за інформацією місцевого краєзнавця Вольдемара П’ясецького, на цьому місці постала дерев’яна одноповерхова напівжитлова-напівгосподарська споруда. Однак міська управа невдовзі зобов’язала господарів її ліквідувати. Всі, хто мав житло на центральній площі міста, були змушені збудувати замість дерев’яних будинків цегляні. У Луцьку на той час не було своїх архітекторів, тому господарі старого помешкання замовили проект київському архітектору Трахтенбергу. Створений ним будинок простояв у центрі міста 98 років і лише трохи не дотягнув до свого сторіччя.
На жаль, оригінальне творіння Трахтенберга не було визнане пам’яткою архітектури, від чого будинок, звісно ж, втратив. Адже вимоги до проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках архітектури більш жорсткі, ніж ремонтні роботи на звичайних будівлях. Різниця полягає, зокрема, у тому, що вищою має бути кваліфікація спеціалістів, кращою якість будівельних матеріалів. Але маємо те, що маємо... Добре, що вдалося принаймні зберегти автентичність споруди. Сподіваємося, що через рік центр Луцька прикрасить нова ошатна будівля, а ціни в кафе і барі будуть доступними для людей.