Пообідню тишу серпневої сонячної днини порушували хіба що оси, які досхочу ласували грушами-падалицями. Навіть вітер приліг десь відпочити, бо в саду не ворушилися не те що гілки, а навіть листочки. Зненацька цей сонний спокій струсонув звук, схожий на постріл, а далі щось упало – важко і з тріском...
Пообідню тишу серпневої сонячної днини порушували хіба що оси, які досхочу ласували грушами-падалицями. Навіть вітер приліг десь відпочити, бо в саду не ворушилися не те що гілки, а навіть листочки. Зненацька цей сонний спокій струсонув звук, схожий на постріл, а далі щось упало – важко і з тріском.
Вибігши з хати, зі здивуванням помітила, що половини крони старої яблуні як і не було! Скільки себе пам’ятаю – вона була отакою. Із шорстким стовбуром, який на висоті людського зросту мав два потужні відгалуження, які й творили густу крону. Хоч стара, але щороку яблуня родила червоні яблука, які трималися на гілках аж до приморозків і потім ще довго зберігалися. Мабуть, через це, коли кілька років тому біля церкви зрізали старі груші й черешні, цій яблуні дарували життя. І вона зосталася самотиною стояти на цвинтарі, хоч не дуже вродлива, бо деякі гілки вже почали всихати. Цьогоріч же цвіла особливо пишно і вродила дуже рясно. Либонь, це і стало причиною того, що половина її не витримала надмірної ваги плодів, які саме наливалися, і відчахнулася. Дякувати Богу, що у понеділок, а не напередодні, на Спаса, коли під нею стояли люди, прийшовши до церкви святити яблука. Здалося чомусь, що яблуня клякнула на коліна, щосили тримаючись неба частинкою вцілілої крони.
