Воїн з Волині, який поліг молодим: «От як військову форму одягну, то почуваюся людиною»

Уже четвертий рік іде, як загинув Ромчик, як із ніжністю називає його мама – Діана Журавель, з котрою ми спілкувалися нещодавно. Наша розмова почалася з того, що жінка показувала фотознімки з дитинства сина. На одному з них він, зовсім юний, – у камуфляжному одязі, бордовому береті десантників, а на грудях – стрічка набоїв.

 – Ну скажіть, як дитина могла так уявляти своє майбутнє? – каже з подивуванням жінка й сама ж відповідає на своє запитання: – Він змалку ріс патріотом.

«У 15 років син пройшов вишкільний курс молодого націоналіста»

У жінки такий спогад про свою юність:

– Ми з моїм майбутнім чоловіком познайомилися, як мені було всього п’ятнадцять. Можна сказати, перший раз пішла на дискотеку в клуб і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Петром із села Мерва, що по сусідству з моїми рідними Стариками. Вважай, любов наша зародилася, як тільки побачили одне одного. Петро якраз з армії повернувся – він на п’ять літ старший за мене. Рік зустрічалися, а як мені минуло шістнадцять, то одружилися. Весілля було 12 листопада 1995-го. Трохи в Мерві пожили, трохи – в Стариках, із моїми батьками. А потім купили собі хату.

Троє діток у подружжя. Найстарша – донька Іра, за нею через п’ять літ на світ з’явився Роман, а в 2011-му – наймолодший, Максимко.

– Щоб хату до пуття довести, потрібні були кошти. Тож чоловік їздив на заробітки – працював на будівництві. І я часом влітку, взявши відпустку, теж вибиралася в Польщу на сезонні роботи (Діана – молодша медсестра Берестечківської лікарні. – Авт.), – каже жінка й тут же додає, яким то помічником був Роман: – Вже в дванадцять років він умів водити трактора, тож як треба було в жнива тюки соломи звозити, то ми з ним сідали в кабіну, він був за кермом, і їхали в поле.

Закінчивши дев’ять класів, Роман вступив у Берестечківське технічне училище – вивчився на тракториста-машиніста. Й навіть із батьком на заробітки трохи їздив. Працьовитий, одне слово, був. Але слова матері захисника-Героя насамперед про інше – про те, яким патріотом ріс син. Жінка показує фотознімки з дитинства Романа. На одному з них він, зовсім юний, – у камуфляжному одязі, бордовому береті десантників, а на грудях – стрічка набоїв. Хто міг подумати, що то «програмується» його майбутнє – що настане день, коли солдат Роман Журавель одягне військову форму й візьме до рук справжню зброю, щоб боронити Україну?

– Коли Рома мав п’ятнадцять років, то пройшов вишкільний курс молодого націоналіста, який проводив у Луцьку Національний Альянс (громадська організація «Всеукраїнський молодіжний рух Національний Альянс. – Авт.). Отримав сертифікат легіонера. Він якось розказував, що там були заняття на виживання. Кожен мав викопати собі ямку-окопчик на ніч. А він забувся взяти лопату, то... ножичком вирив собі цей схрон.

«Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе»

Тепер сертифікат легіонера – у домашньому архіві. Як і «Десять заповідей українця-волюнтариста, які починаються такими словами: «Дорога життя спинається вгору, дорога смерті – вниз. Нехай висловом тих, хто хочуть вступити на першу, буде так оформлена воля: «Ти є Людина, поки стремишся піднятися», «Твори себе сам»... (хто з читачів захоче, то знайде й причитає наступні заповіді українця-волюнтариста). Мама Романа щиро зізнається, що багато дізналася про свого сина, який долучився до патріотів, девізом яких стали поетичні рядки Василя Симоненка: «Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе», вже тоді, як свічка його життя згасла:

– Він мав друга Назарія Тарнавського, який і зараз на війні (наша розмова була ще тоді, коли Назарій Тарнавський воював – його життя, на жаль, обірвалося буквально через день – 27 березня. – Авт.). Він свого часу і покликав Романа із собою на вишкіл. І вже після його загибелі від цього друга-односельця я багато дізналася і про цей вишкіл, про інші їхні поїздки до Луцька. Вдома син говорив, що їде до друзів, а вони, бувало, – викривали в Луцьку притони наркоманів.

За словами мами, Роман у навчанні був посереднім, а ось своєму розвитку приділяв багато уваги. І боксом займався, і у футбол грав, а ще любив історію, цікавився минулим України, свого краю:

– На сімнадцятиріччя ми купили синові мотоцикл, то він і на зібрання байкерів, що проводилося на Рівненщині, їздив, і на «Козацьких могилах» у Пляшевій був. В армію, на строкову службу, дуже хотів потрапити. І це збулося. 5 жовтня 2021-го, менш як за пів року до початку повномасштабної війни, його призвали. Служив Роман у Житомирі – в 95-ій десантно-штурмовій бригаді. На присягу ми не їздили, бо якраз коронавірус був. Відео прислав син, щоб ми побачили, як все відбувалося, як він дав клятву на вірність українському народові, ніколи не зрадити його та чесно служити Україні. Але вже після присяги ми кожну неділю його відвідували.

Рому і ще двох вели в полон. Але не довели... Розстріляли... 

Як зараз, каже жінка, хотілося побачити сина, наговоритися з ним, набутися – ніби відчували, що зовсім скоро у нього почнеться інше життя. Адже, як тільки почалася велика війна, їх, строковиків, перекинули з Житомира за місто. Там вони жили в окопах – на лінії захисту від окупантів. А невдовзі був Слов’янськ на Донеччині – копали окопи для Львівської 80-ї бригади.

– І на Сході України, – пригадує Діана Журавель, – син пів року був ще в статусі строковика. Розповідав про ворожі прильоти – хтось здав, як Роман казав, що вони там є. А коли минув рік строкової служби, він вирішив підписати контракт. Так не тільки він зробив, бо все одно вже був там, у пеклі війни, й знав, що може статися в будь-який день. Розповідав про хлопця, в якого мама мала онкозахворювання, то він одним із перших пішов на контракт, щоб отримувати якісь гроші й допомогти їй у лікуванні. І дуже скоро загинув. І так було щоразу: коли йшли на позицію, то виносили «200-х».

Пані Діана згадує, як то, навіть маючи гроші, в 2022 році важко було придбати для Романа щось із екіпіровки, – той же, такий необхідний, якісний бронежилет, тактичні окуляри... Одягнути, взути сина допомогли подруга-волонтерка Тетяна Козирєва, підприємиця Наталія Захарчук, головний, як висловилася жінка, в Горохові волонтер – Віталій Гладун. До речі, і молодший син подружжя Журавлів – Максим – разом із іншими хлопчиками-односельчанами стояв на блокпосту й збирав кошти, які передавав волонтерам, котрі возили на Схід України допомогу нашим захисникам.

«Гордіться мною – я вже – командир!»

Роман двічі був у відпустці. Перший раз приїжджав ще строковиком. Правда, тоді чомусь, як пригадує його мама, був у цивільному одязі, хоч служив на той час під Слов’янськом:

– Запам’яталося, як син казав, що на «гражданці» йому щось «не так», – «от як військову форму одягну, то почуваюся людиною». І коли приїхав з війни вже в статусі контрактника, у військовому обмундируванні, то й настрій був інший. А виявилося, що то була наша остання зустріч. Повернувшись з відпустки у Лиман, Рома воював ще два місяці. Якось подзвонив і сказав: «Гордіться мною – я вже – командир відділення!». Мав він у підпорядкуванні десять хлопців.

Упродовж цих двох місяців мама й син майже щодня спілкувалися – Роман дзвонив, есемески присилав. Коли йшов на «нуль», то днів п’ять із ним не було зв’язку, а як тільки з’являлася можливість, то зразу включав мобілку.

І ось такий спогад про останні дні життя сина:

– 10 грудня у мене – день народження. Рома привітав мене. Як завжди сказав: «Я тебе люблю». І того дня, і в наступні, як зараз прокручую в думках, був якийсь уважніший. Він просто знав, у якому пеклі є, бачив, як гинуть побратими. Я говорила йому: «Бережи себе!» – «Бережу, – відповідав. – Все буде добре!». А 14-го подзвонив і повідомив, що буде на позиції. Ніби все, як і раніше. Та на душі, по правді, – тяжко. Минали дні. Вже мав би і з’явитися на зв’язку, але – ні звуку. Мої повідомлення – без відповіді. І тоді я почала піднімати, як кажуть, всіх на ноги. У мене був номер солдата-кухаря (я ж долучилася до волонтерства, й тоді, якраз перед Святим Миколаєм, ми організували передачі на передову, а син скинув його контакти, бо він завжди був на місці базування, коли навіть всі – на позиції). І от набираю цей номер. На моє запитання про Романа якусь мить – мовчанка. А потім коротке: «Не знаю. Зв’яжуся з командиром – до кінця дня дам вам знати».

Вертаючись спогадом до того дня, жінка каже, що після таких слів вже зрозуміла – щось «не так». А через пів години солдат-кухар подзвонив і дав номер телефону командира:

– Набрала цей номер. Командир говорить: «Їх взяли в полон».

А потім сім’я отримала документ, що Роман пропав безвісти. Мама понаписувала, куди тільки знала, заяви на розшук сина. А через три дні принесли сповіщення, що 20 грудня Роман Журавель загинув.

– Привезли мені тіло дитини, – розповідає пані Діана. – Похоронили ми Ромчика 30 грудня 2022-го. В довідці вказано, що смерть настала від вибухової травми внаслідок бойових дій. А я ж Романа бачила. Хоч військові не дуже хотіли, щоб ми домовину відкривали. І зрозуміло чому – ззаду пів голови не було. А на обличчі – слід від кульового поранення. Але тоді я була вдячна, що сина доставили додому, що я маю можливість його похоронити. Стрес, шок – не до того, щоб піднімати питання про якусь додаткову експертизу. І аж через три місяці я, завдяки соцмережам, знайшла маму Роминого побратима, який через місяць після нього загинув. У неї було відео, на якому записано, як наших хлопців росіяни взяли в кільце. Рому і ще двох вели в полон. Але не довели... Розстріляли... Ніхто не розповість, що там відбулося... Через пів року мені вручили його посмертну нагороду – орден «За мужність» III ступеня.

Ця нагорода – продовження, а точніше – підсумок того, яким був Роман змалку, як після вишкільного курсу молодого націоналіста отримав сертифікат легіонера, як жив, тримаючи в душі «Десять заповідей українця-волюнтариста», і «стремився до вершин». Після загибелі сина батьки підготували й видали друком фотоальбом з промовистою назвою «Україна понад усе!».

Роман відповів на це патріотичне гасло – символ боротьби за незалежність України – тим, що віддав за неї життя.