Родини зниклих безвісти та полонених воїнів Волині зустрінуть Великдень із власноруч зробленими свічками – як символом віри, пам’яті й чекання.
На Волині рідні зниклих безвісти та полонених воїнів зустрічатимуть Великдень з особливими вогниками
Вони не знають, де їхні рідні, але знають: треба світити надією!
Напередодні світлого Великодня рідні зниклих безвісти та полонених військовослужбовців Горохівщини та сусідніх громад вже вкотре засвідчили їм свою любов та незабуття: частинку своєї незламної надії на їхнє повернення вони вклали у виготовлені власноруч свічки. Їх понесуть до церков у великодніх кошиках, тожці вогники благатимуть Спасителя промінням, щоб кожне чекання якнайшвидше закінчилося щасливою зустріччю і миром у рідній країні
«Волинянки почувалися потрібними на Всеукраїнському форумі»
Ініціаторкою чергової зустрічі людей, яких об’єднує спільний біль, є горохівчанка Олена Баглик, дружина військовослужбовця Валерія Баглика, який зник безвісти 13 жовтня 2024 року. Відтоді вона невтомно гуртує краян, аби привернути якнайбільше уваги до імен, портретів солдатів, долі яких наразі залишаються невідомими. Від її імені Горохів постійно кличе всіх небайдужих на акції надії, автопробіг та інші заходи. Жінка зізнається: «Того, що робимо, здається завжди мало! Бува, руки опускаються перед невідомістю, але любов до чоловіка та найкращого в світі батька наших дітей Валерія та Дарини перетворює біль у силу. Допомагають люди! Ті, котрі своєю увагою та вчинками тихо залишають свій слід у серці…»
З цих міркувань нещодавно пані Олена разом із п’ятьма волинянками взяли участь у Всеукраїнському форумі «Жити чекаючи», що відбувся на Прикарпатті в рамках Україно-швейцарського проєкту MH4U «Психічне здоров’я для України». За їх словами, захід став знаковим своєю щирістю та місією зрозуміти: «Воїнів повинні зустріти психологічно здорові дружини та родини».
Всього на цю зустріч приїхало 100 українок! Кожна мала можливість поділитися своїм болем, навчитися, як дізнатися новини з полону, організувати акцію надії чи зв’язатися з бойовими побратимами зниклих безвісти та полонених воїнів. До слова, раз у два тижні до їх родин виходять на онлайн-зустріч командири батальйонів та в межах своїх повноважень відповідають на запитання про репатріацію, можливості проведення ДНК й також про оформлення передбачених державою виплат сім’ям військовослужбовців.
– У Прикарпатті ми ще й відкривали в собі таланти: щось малювали, розфарбовували паски з глини, але не це головне. За тою тихою працею душевним джерелом плинули спогади, бачилися світлішими якісь буденні проблеми та бажання. Словом, якщо раніше я, можливо, й скептично ставилася до таких запрошень, та тепер знаю: цей форум був вчасним та потрібним не тільки мені. Багато хто був вражений нашою активністю щодо акцій, банерів тощо. Є села й міста, де цього не роблять, Звісно, ми розказали все, через що вже пройшли самі, а я повернулася додому з наче новою душевною снагою не спинятися, а продовжувати жити, щоб дочекатися додому свого чоловіка й допомогти зробити це іншим людям», – каже Олена Баглик.
«Дві хвилини роботи дарували невимовний душевний спокій»
А потому, готуючись до пасхальних днів, горохівчанка запропонувала власний міні-проєкт «сили, опори та підтримки» для тих, хто стоїть пліч-о-пліч у Горохові біля банера, Прапора Надії та на акціях на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників. Перший майстер-клас із виготовлення свічок взялися допомагати організовувати Марічка Жуковська, Маргарита Подоляєва, Вікторія Федина та Юлія Веремчук. Вони власним коштом купили віск та красивий декор для майбутніх виробів, а Олена Баглик, за професією вже кондитер-професіонал, готувала для всіх великий торт.
Зустріч відбулася в культурно-мистецькому укритті. На запрошення ініціаторів бути присутніми на ній висловили 25 представників родин, яких війна прирекла жити надією та розпачем водночас. Пропозиція власноруч зробити свічку чи не кожному припала до душі приємною несподіванкою, а для всіх загалом закінчилася зворушливою вдячністю організаторам за час, проведений за цікавим рукоділлям, дорогими серцям спогадами, потаємними мріями про сокровенні обійми…
Я повернулася додому з наче новою душевною снагою не спинятися, а продовжувати жити, щоб дочекатися додому свого чоловіка й допомогти зробити це іншим людям.
День зустрічі саме співпав із 45-річчям Віктора Миколайчука, воїна з села Кумовище Новосілківського старостинського округу, який зник безвісти 16 лютого 2024 року неподалік села Ласточкине на Донеччині. Зрозуміло, що націннішим дарунком для Віктора Васильовича була молитва родини за його щасливе повернення додому, а за смачним тортом до вітань ювілярові та його дружині Оксані Іванівні всі долучилися теплим словом надії…
Майстер-клас успішно провела педагог-організатор Сілецької гімназії, донька Ігоря Жуковського, який повернувся з полону минулоріч у липні. Пані Марічка розповідала й показувала тонкощі свічкарства настільки доступно, що відтак здібні учні успішно виконали завдання протягом двох-трьох хвилин, а дехто забажав зробити й по два символи світлої віри. До слова, ті своєрідні воскові обереги досить вправно зробили навіть два тати.
На майстер-класі був присутній фахівець зі супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Горохівської міської ради Сергій Семенюк, який запевнив про подальшу фінансову підтримку міськрадою таких акцій. Бачилося, наскільки потрібними для рідних героїв є відчуття бодай такого короткого духовного спокою. Поміж тим навіть жартували: мовляв, свічечки вдалися настільки гарними, що можуть стати успішною бізнесовою справою!
За словами Олени Баглик та її однодумиць, після Великодня акції на підтримку зниклих безвісти та полонених захисників продовжаться з новою силою й триватимуть доти, доки це буде потрібно всім, хто чекає.
Станом на весну 2026 року в Україні понад 90 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти за особливих обставин, а у російському полоні, за попередніми даними, перебуває близько 10 тисяч українців (військових та цивільних).
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Читайте також: «У кремлі відповіли, чи буде продовження «перемир’я» після Великодня».
