Навіть у час війни волиняни йдуть святити пасочки. А мені згадалося...

Сталося так, що вперше я потрапила до храму вже в дорослому віці. І не дивно – моє ж дитинство припало на епоху тотального атеїзму. До того ж у рідному селі Переспа, що на Рожищенщині, церкви не було аж до 2000-го року.

Когось із ровесників бабуся примудрялася повести на службу Божу хоч на Великдень у сусіднє село Пожарки, а мені й цього не дісталося. Тож лише ставши студенткою Львівського університету імені Івана Франка, переступила поріг храму.

Більше того – мала можливість доторкнутися до дивовижного багатства сакральної архітектури, яким славиться старовинний Львів. Адже тим, моїм першим, храмом був собор Святого Юра. Це вже потім, зацікавившись, дізналася більше про визначну пам’ятку архітектури бароко XVIII століття. А тоді, коли ми з дівчатами-однокурсницями прийшли сюди ввечері Cтрасної п’ятниці, стояла в переповненому храмі, який до цього могла бачити лише в кіно, й не могла осягти його величі.

Лише ставши студенткою Львівського університету імені Івана Франка, переступила поріг храму.

За п’ять років навчання в університеті стару частину Львова сходила пішки, побачила багато перлин сакрального мистецтва. Та й іти не треба було далеко, адже в центрі міста – Вірменська церква, Домініканський, Бернардинський собори, храм Святого Миколая... Без перебільшення – музей під відкритим небом – дивися, любуйся й дивуйся творінню людського розуму й рук. І через багато літ, коли приїжджала до Львова, то гуляла його вулицями й вуличками з таким же відчуттям захоплення, яке пережила в пору студентства. Тоді це місто стало для мене особливим.

Тож, коли весняного дня, 24 березня, у соцмережах з’явилося повідомлення, що «у Львові – пекло, бахкає в самому центрі...», то рука мимовільно потяглася до мобілки, щоб набрати номер однокурсниці-львів’янки. На моє: «Що там у вас?»,  Любця сказала: «Вибухи біля Галицького базару – було влучення в Бернардинський монастир. І на Сихові вибухи, і в нас на Науковій». Наша розмова раптово обривається на її словах: «Знову бахкає – йду в коридор...» І не треба було пояснювати – з перших днів великої війни ми всі знаємо, що в квартирі найбезпечніше місце – за двома капітальними стінами. В усякому разі сподіваємося на це.

Наступного дня були офіційні повідомлення про те, яких уражень зазнав Львів. Від російської  атаки постраждав історичний центр, зокрема Бернардинський монастир, у стінах якого знаходиться Державний історичний архів Львова, котрий вважають одним із найбагатших архівів Європи. Крім цього, була пошкоджена будівля Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – вибухова хвиля вибила вікна у приміщеннях, де колись кадебісти катували борців за незалежність України. Це вже атака не на військові об’єкти, чи об’єкти критичної інфраструктури, які росіяни намагаються знищити. Напрошується думка, що то «слід» політики рф, спрямованої на переписування історії України.

До речі, ЮНЕСКО 25 березня висловила «глибоке занепокоєння через удари, яких зазнав історичний центр Львова...» А в останній день березня 40 міжнародних делегацій та 10 міністрів культури приїхали до Львова, щоб побачити, як росія руйнує спадщину ЮНЕСКО. Партнери домовилися про виділення Україні близько 100 мільйонів гривень на збереження культурної спадщини. А мер Андрій Садовий висловив думку з приводу того, що росія має бути виключена з ЮНЕСКО, бо «там, де росія, – там пошкодження та руйнування...»

 Головне, щоб реакція не обмежилася «глибоким занепокоєнням». Ми пам’ятаємо це з 2014-го року, коли росія анексувала Крим. Якраз недостатньо рішучі дії світової спільноти, на думку багатьох експертів, спонукали рф до подальшої агресії, а відтак – до нинішньої кровопролитної війни.

...А після Львова ворог знову атакував наш Луцьк. Тож на завершення хочу вам побажати безпечного Великодня, друзі!

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Два рідні брати з Волині – Іван  і Василь Теребейчики – своїм життям захистили Україну.