Слова і квіти вдячності Петрові Панчуку та виконавцям ролей дарує начальник відділу культури Горохівської міської ради Олександр Шепшелей (на фото – другий праворуч).
Сцена під землею – правда нагорі: «Емігранти» про війну і людину
У Волинському академічному обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка продовжується показ вистави «Ідеальний раб» за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека «Емігранти». Її постановку здійснив народний артист України, лауреат Шевченківської премії, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Петро Панчук, уродженець села Лобачівка колишнього Горохівського району
Фанати актора знають: життя Петра Фадейовича в Києві неуявне без Волині: щойно в столиці закінчується театральний сезон, він із сім’єю спішить до отчої хати, тож лобачівці та горохівчани, котрі люблять український театр та гордяться земляцтвом із його корифеєм, разом із лучанами одні з перших подивилися «Емігрантів» чималим товариством.
Про те, як творилося столичному кумирові в іміджі режисера на волинській сцені, ким доводиться йому виконавець головної ролі та який змістовний діалог із акторами чекає глядачів після переглядів вистав, дізнайтеся, як мовиться, з перших вуст.
«Ще років 20 тому мріяв зіграти в «Емігрантах» роль заробітчанина»
Якщо коротко про п’єсу, то вона – про двох польських емігрантів, які змушені жити в одній кімнаті попри кричущо різне виховання, погляди, уподобання. Чи вживаються між собою пролетар-заробітчанин та інтелігент із «політичним» минулим, скільки туги «наживають» вони на чужині й наскільки значима вона для емігрантів, задля чого хочуть чи ні повернутися додому – нехай про це своєю професійною грою глядачам продовжують переповідати актори. Зазначити варто інше: з початком повномасштабної війни в нашій країні цей сюжет, наче дзеркало, відображає життя за кордоном українських біженців.
Пан Панчук каже, що зіграти роль інтелігента в цій постановці він мріяв ще років двадцять тому настільки, що, здавалося, вже вживив її в себе, в свої почуття та рухи, однак вийти на сцену все не було пори. Тепер у ній почувався б переростком, тому «з благословення» директора Волинського театру Сергія Скулинця та з допомогою помічника режисера та директора трупи Олександра Веремка акторів на ролі почав відбирати сам.
Мені не потрібні на сцені 17 панчуків, я хочу бачити 17 «Я», які впливають на людей любов’ю, – не втомлювався повторювати він на репетиціях пізніми вечорами в сільському клубі.
У новому колективі знав і вихідців із рідної Горохівщини, вже відомих в Україні митців Світлану Органісту, Миколу Семенюка, В’ячеслава Погудіна. А ще – Остапа Годлевського – сина свого друга Сергія Годлевського, знаного на Волині краєзнавця, українця, який виборював Україну в Революції Гідності, а сьогодні воює за неї в рядах Волинського прикордонного загону.
– Це ж колись у нашій Лобачівці на сільській сцені я грав у виставі роль Діда, Сергій – мого Внука, а Остапів прадід Корній і мій батько Фадей у молодості разом грали на сільських весіллях, – пригадав, усміхаючись, Петро Панчук те, «що в серці не вмирає». Отож Остап і зіграв роль заробітчанина, а роль інтелігента виконав Дмитро Репюк.
«Мені не потрібні на сцені панчуки…»
Читачі газети «Волинь» пам’ятають публікації про те, як перед війною Петро Панчук створив у рідній Лобачівці народний театр і за п’ять років зумів із гордістю представити цей колектив аматорів столичній публіці. З тих розповідей досі пам’ятаю фразу, якою корифей навчав здібних односельців бути в ролях самими собою. «Мені не потрібні на сцені 17 панчуків, я хочу бачити 17 «Я», які впливають на людей любов’ю», – не втомлювався повторювати він на репетиціях пізніми вечорами в сільському клубі (вдень усі були на роботах у школі, на фермі, в полі…) Роки минають, а це побажання для молодих акторів залишилося одним із ключових Панчукових аксіом.
На його думку, «Емігранти» луцькі колеги творили професійно. Про все, що вдалося чи ні, вони відтак чують за лаштунками від режисера, вимогливого насамперед до справжності. До слова, в постановці, згідно з сюжетом Славомира Мрожека, не повинно бути жінок. Погодьмося, «витягнути» виставу двом чоловікам протягом майже двох годин можуть класні актори. Так і є, якщо йдеться про гру Дмитра Репюка та Остапа Годлевського, проте, щоб додати постановці жіночої енергії, підсилити її мисленням протилежної статі, постановник дозволив акторкам Валерії Кірілкіній та Катерині Панасюк «на території 5 хвилин» говорити все від себе … все, що вони вважають доречними в ситуації «сидіти 40 хвилин непомітними в кутку, щоб зіграти манекен». До слова, оплесків за цю імпровізацію глядачі не жалкують!
Прем’єра вистави «Ідеальний раб» відбулася ще минулоріч 17 грудня. Спектакль грають у «Театрі в укритті», який через війну є дуже схожим до приміщення, що його автор п’єси обрав для проживання для своїх героїв. А ось її закінчення невелика трупа волинян задумала воістину оригінальним: після фінального поклону актори та режисер пропонують глядачам подискутувати з приводу двох епілогів: уже побаченого та іншого, з відеосюжетом, який мають почути й зрозуміти біженці всіх кран світу. Щоб повернутися на батьківщину!
За словами Петра Панчука, у важкий воєнний час у столичних театрах на «Емігрантах» – повний аншлаг, бо людям, як повітря, потрібна духовність. Було б гірко та страшно, якщо в них було б навпаки – порожньо!
Читайте також: «Напередодні Великодня Луцька громада передала захисникам партію обладнання».
