ТРИВОЖНИЙ ГОЛОС ІЗ ТЕМРЯВИ

СВІТ БЕЗ СОНЦЯ
До маршрутки заходить статечний літній чоловік з палицею, постукуючи нею поперед себе. Шанобливо звертається до водія з проханням підвезти його як інваліда першої групи. Той незадоволено бурчить, мовляв, зрячим місць не вистачає і взагалі краще вам вдома сидіти. Врешті “змилостивився” над безпомічним пасажиром, а той тремтячим голосом просить зупинитися на вулиці Шевченка, де знаходиться Луцьке навчально-виробниче підприємство Українського товариства сліпих (УТОС). Водій “забуває” повідомити про зупинку тому, хто безплатно їздить.
Якось у крамниці я був свідком неприємного випадку. Підійшла молода дівчина і спитала, скільки коштує хліб. Старша продавщиця у відповідь гиркнула: “Маєш очі — сама подивися!”. “Тітонько, я ж не бачу”,— знітилася дівчина. “Така молода — і не бачиш?”— здивувалася та. Але хвороба не питає ані молодого, ані старого. Не питає, хто ти і твої батьки. Не питає, чи ти красивий і багатий. Вона може взяти у полон кожної хвилини.
Так, доля послала цим людям важкі випробовування. Вони позбавлені чи не найбільшої радості — бачити барви цього світу. На жаль, незрячих не так уже мало, як нам здається. За даними обласної організації УТОС, на Волині проживає 2307 інвалідів з вадами зору. Однак ця цифра не дає повної картини, бо деякі незрячі не реєструються в товаристві.
Вони живуть поруч з нами, але часто ми вдаємо, що не помічаємо їх. Навіть коли вулицю намагається перейти незрячий, чи завжди ми йому допоможемо? Так, це справді дуже важко — орієнтуватися у просторі навпомацки. Щоб зрозуміти труднощі незрячих, спробуймо хоча б уявно день походити із заплющеними очима, звісно, не лише вдома. І ви пересвідчитесь, що піти до крамниці або поліклініки — подвиг, потрапити в маршрутку чи тролейбус — геройство. А скільки ще інших нюансів!
На щастя, є люди, котрі віддають усе життя роботі з інвалідами, працевлаштовують їх, дбають про їх соціальний захист.
ДАЙТЕ НЕЗРЯЧОМУ РОБОТУ
Луцьке навчально-виробниче підприємство УТОС — єдине такого роду на Волині. Засноване воно 36 років тому на власні кошти. І якщо раніше практично всі незрячі могли там знайти роботу, то в останні роки безробіття серед інвалідів з вадами зору стало масовим.
— Колись такі луцькі гіганти, як “Електротермометрія”, електроапаратний, автомобільний і підшипниковий заводи, а також “Ковельсільмаш”, інші підприємства доручали нам по кооперації виконувати певні види робіт,— розповів заступник директора навчально-виробничого підприємства Іван Васильович Тимощук. — Економічна криза в країні призвела до скорочення виробництва на підприємствах, і це особливо боляче вдарило по нас, незрячих. Тепер переважно виготовляємо картонну тару, переробляємо макулатуру. Але нерідко інваліди, які працюють на підприємстві, вимушені сидіти без роботи.
Працевлаштування інвалідів з вадами зору — найгостріша проблема, яку розв’язує УТОС. Вирішення її дало б змогу незрячому впевненіше дивитися у завтрашній день. УТОС — дуже складна структура, якою мало хто цікавиться і предметно ніхто не займається. Із часу свого виникнення ця система віддала державі стільки, що сьогодні заслуговує на більше. Адже, за великим рахунком, уся побутова електропромисловість значною мірою створювалась руками інвалідів. Переважно люди не знають, що це вироби УТОС, але в кожному домі їх налічується до десятка.
Що можуть виготовляти незрячі на підприємстві в Луцьку? За словами Івана Тимощука, таких виробів може бути чимало. Найпростіше — папки й швидкозшивачі. Скажімо, обласним раді й держадміністрації та підпорядкованим їм установам потрібні сотні таких виробів. Замість того, щоб їх завозити з інших регіонів, можна було б замовити на Луцькому навчально-виробничому підприємстві. Багатьом підприємствам потрібна картонна тара, але замовлень на неї не густо. Електророзетки, вимикачі, патрони для люстр, світильники, насоси тощо тепер виготовляють на багатьох підприємствах УТОС. На жаль, подібних замовлень в Луцьку дуже мало. Хіба що іноді ВАТ “Електротермометрія” дасть замовлення на виготовлення термопар до своїх приладів або підшипниковому заводу потрібно терміново скласти сальникові ущільнювачі.
Через те, що не вистачає замовлень, більшість незрячих може лише мріяти про працевлаштування. Матеріальне становище їх досить важке, адже пенсії мізерні. Іван Тимощук, який понад 40 років працював на досить високооплачуваній посаді, отримує 159 гривень пенсії. Чимало інвалідів одержує лише 80—90 гривень. Як на них прожити?
Обладнання навчально-виробничого підприємства старе. Верстати, механізми, автотранспорт давно вичерпали свій ресурс.
— Щоб виготовляти продукцію доброї якості, мусимо купувати нове обладнання. Допомагає нам обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, — говорить Іван Васильович. — Але коштів явно не вистачає, а тому мусимо вкладати у виробництво зароблені нами. Якби сьогодні не потрібно було вкладати кошти у розвиток підприємства, вони пішли б на поліпшення життя інвалідів, підвищення їхніх зарплат, придбання путівок тощо. Таким чином розв’язали б ще одну державну проблему.
Підприємство, маючи навіть певні пільги, постійно перебуває під загрозою закриття. І проблема не лише в поширеній системі “купи — продай”, а й у недосконалій законодавчій базі.
ПАСИНКИ ДЕРЖАВИ
Луцька міська рада зробила добру справу, звільнивши сім’ї незрячих від сплати за житлово-комунальні послуги. На жаль, таких пільг інваліди з вадами зору не мають в інших містах обласного значення, не кажучи вже про райцентри. У Луцьку дуже гостро стоїть житлова проблема для незрячих.
— Сорок сімей інвалідів першої і другої груп живуть у гуртожитку,— повідомив заступник директора навчально-виробничого підприємства УТОС Іван Тимощук. — Усі вони потребують поліпшення житлових умов, але перспектив у них нема ніяких. Наше підприємство коштів на будівництво житла не має, а держава навіть не визначилась щодо вирішення цієї проблеми. Органи місцевої влади також практично нічого не роблять, щоб хоча обнадіяти незрячих отримати житло в перспективі.
До обласної організації УТОС, яку очолює інвалід з вадами зору Юрій Прокопович Симончук, часто звертаються незрячі, щоб їм допомогти.
— Якщо людина одинока, то тут усе зрозуміло,— каже Юрій Прокопович. — Але в деяких незрячих є родичі, що стараються поставити їх на облік з тим, щоб “спихнути” всі їхні проблеми на нас. На жаль, наші можливості дуже обмежені. Коли привозять нам гуманітарну допомогу або якісь продукти, скликаємо збори й вирішуємо, як їх розподілити. Є в нас інваліди лежачі — цим допомагаємо в першу чергу. Зв’язок тримаємо з так званими групоргами: вони опікуються трьома—десятьма іншими інвалідами. За останніх 30 років я побував у більшості з них, саме тримаючи зв’язок з групоргами.
Юрій Прокопович нещодавно побував у селі Охлопів Горохівського району, де проживає одинока незряча жінка Марія Герба. Якраз їй привезли тоді дрова — якісь пеньки. Щоб їх порубати, треба найняти здорового чоловіка. А чим вона заплатить, маючи мізерну пенсію? Очевидно, таку турботу повинна взяти на себе місцева влада.
Під час нашої розмови з головою обласної організації УТОС до нього постійно телефонували інваліди з вадами зору, щоб порадитись, з’ясувати невирішені питання. Старша жінка, вчителька переїхала з Горохівського району до Луцька. Там у неї був телефон і жінка хоче, щоб його провели на нове її помешкання. Виявляється, за телефонізацію потрібно заплатити 700 гривень.
— Двісті гривень вам повинні виділити з Фонду інвалідів, а решту доведеться відірвати з власного бюджету,— відповів Юрій Прокопович. І згодом, звертаючись до мене, додав: — Як то жінці з мізерної пенсії виділити таку суму? А пільги законом не передбачені. Незрячому конче потрібен телефон, щоб подзвонити, скажімо, в поліклініку або аптеку, в нашу організацію або магазин. Незрячі не йдуть у житлово-комунальне підприємство або в управління соціального захисту населення, а насамперед звертаються до нас і ми прагнемо вирішити їх проблеми.
ДРУЗІ НЕ ДАДУТЬ ВПАСТИ ДУХОМ
Нещодавно обласній організації УТОС передали будинок, у якому обладнано реабілітаційний центр для молоді — інвалідів з вадами зору. 41 юнак і дівчина опановують 12-річну загальноосвітню програму. Їх також вчать, як можна дати собі раду, живучи в темряві: читати точковим шрифтом Брайля, орієнтуватися в просторі тощо.
Приїжджають у центр з усіх регіонів. Олегу Климонюку з Нововолинська, скажімо, пішов лише 16-ий рік. З раннього дитинства після хвороби він втратив зір, але не занепав духом: чудово грає на скрипці, розвиває інші здібності. З Журавич, що в Ківерцівському районі, щодня приїжджає Руслана Максимчук: вранці її зустрічають, а ввечері проводять до автобуса. Василь Солотюк живе в селі Вишнів цього ж Ківерцівського району. Ще недавно його приводила мама, а тепер хлопець сам приїжджає до центру міста й з паличкою прямує на вулицю Шевченка. А Сашка Качелю і Вітю Члека, які також живуть у селах, зустрічають такі ж інваліди з вадами зору і ввечері проводжають додому.
(Закінчення буде)
Любомир ПАХОЛОК.