ТРИВОЖНИЙ ГОЛОС ІЗ ТЕМРЯВИ

Закінчення. Початок у «Волині» за 22 січня

У реабілітаційному центрі дають уроки психологи — незрячі студенти, котрі вчаться в університеті.
— Такі уроки дуже потрібні, бо коли людина раптово втратила зір, вона стає цілком безпомічною,— вважає Юрій Симончук. — Незрячим потрібно знати закони, які відстоюють їх права, тому залучаємо своїх юристів — також незрячих. Щотижня приходить до нас священик і веде уроки духовності. Є також хлопці, які вчать друкувати на машинці. І все проводиться на громадських засадах, ніхто за це зарплати не одержує. Платимо тільки вчителям, котрі прийшли із загальноосвітньої школи.
Раніше інвалідів вчили безплатно. Тепер за все доводиться платити, а грошей не виділяють. За підрахунками, на утримання центру потрібно на рік 110 тисяч гривень.
— Хіба це така вже велика сума для обласного бюджету?— не може зрозуміти Юрій Прокопович.
А як важко незрячим добратися до свого “штабу” — обласної організації УТОС: тут проходять лише маршрутки за №№ 47, 48. Вони зобов’язані перевозити інвалідів з вадами зору першої і другої групи безплатно. А якщо незрячого потрібно супроводжувати?
— Часто я мушу платити за те, що мене супроводжує дружина. То яка ж це пільга? — дивується Юрій Симончук. — На залізничному транспорті і незрячі, і той, хто його супроводжує, платять половину вартості квитка. Хоча є совісні водії, котрі самі відчиняють інвалідові двері, запросять увійти. Але не так давно був випадок, коли дружина зупиняє маршрутку, а водій, побачивши, що нас двоє, збільшив швидкість, вдавши, що нас не помітив. Чи то людина совісті зовсім позбавлена, чи така вже жадібна до тої копійки? Можна було б ще зрозуміти того водія, якби маршрутка була переповнена. Але ж їхав тоді напівпорожній.
Голова первинної організації навчально-виробничого підприємства УТОС Ольга Бубенщикова додала, що у Львівській і Тернопільській областях місцева влада поширила на незрячих пасажирів постійні пільги — безплатний проїзд цілорічно, а не тільки на зимовий період.
— Якось мені довелося їхати зі Львова до Луцька. Пред’явила у касі посвідчення члена УТОС і мені видали безплатний квиток на маршрутку,— розповіла Ольга Дмитрівна. — Але якщо незрячий хоче їхати з Луцька до Львова або іншого міста, мусить платити повну вартість проїзду або половину вартості у так званий “пільговий” сезон. І це поширюється тільки на автобуси, а на маршрутки — ні. Виходить, що в інших регіонах більше дбають про інвалідів. Зрештою, хіба незрячі так уже багато їздять?
Вулиця Шевченка в Луцьку — одна з найменш благоустроєних, і за іронією долі по ній найбільше доводиться ходити незрячим.
— Коли йду цією вулицею, особливо після дощу, то не раз думаю: хто додумався назвати її іменем геніального поета?— з гіркотою в голосі говорить Юрій Прокопович. — Тут яма на ямі. А коли йдеш через міст, то неодмінно натрапиш на виїмки, заповнені водою.
Чи задумувались колись чиновники, які відповідають за благоустрій, як незрячим йти через міст і по цій вулиці? Добре, що впорядковуються центральні проспекти, але ж пора звернути увагу й на окраїни. Йдучи вулицею, незрячі в глибині душі сподіваються, що, нарешті, відремонтують світлофори із звуковими сигналами. Вони дуже допомагали незрячим перейти дорогу, але давно вийшли з ладу. В цивілізованих країнах, крім всюдисущих звукових “маячків” (на дверях магазинів, транспорту, на переходах тощо), на деяких перехрестях встановлені спеціальні тумби, де незряча людина може прочитати (шрифтом Брайля) чи прослухати звукову інформацію. Нею, до речі, міг би скористатись будь-який приїжджий, котрий втратив орієнтир у місті.

ДОПОМОЖИ САМ СОБІ
Чорна буденність іноді провокує інвалідів на різні вчинки. Хтось обирає роль жертви, роблячи нестерпним життя рідних, котрі почуваються винними в усіх бідах. А хтось живе так, що отримує від життя втіху.
— Ми намагаємось усе зробити, щоб незрячий забув свою біду, а для цього йому потрібно підшукати роботу,— розповідає Юрій Симончук. — Двадцять три інваліди з вадами зору працюють вчителями. Саша Войнаровський, Сергій Шатрунов, Галя Дудко, Василь Сидорук оволоділи фахом масажиста і працюють у лікувальних закладах Луцька. Ще троє незрячих вчиться у медичному училищі, що в Херсонській області, і також будуть масажистами. Їх навчання оплачує Фонд соціального захисту інвалідів України.
Троє випускників Волинського держуніверситету працюють психологами, ще двоє незрячих оволодівають цією спеціальністю. Юридичний факультет університету закінчив Андрій Погорілий і тепер працює в обласному управлінні земельних ресурсів.
За словами Юрія Прокоповича, влаштувати випускника університету досить складно. Доводиться самому шукати вакансії, зв’язуватись з директорами установ, керівництвом управління освіти й науки, переконувати, що інваліди з вадами зору — сумлінні працівники, котрі дуже дорожать роботою. Зрештою, підприємствам, установам вигідніше взяти на мінімальну зарплату незрячого, ніж сплачувати у Фонд соціального захисту середній річний заробіток працівника у тому випадку, коли не працевлаштовано жодного інваліда.
В усіх конторах УТОС техпрацівниками є інваліди з вадами зору. Ті, хто має другу групу, працюють ліфтерами або в гардеробах. Дві жінки упаковують продукцію на хлібозаводі. Таким чином в області працевлаштовано близько 40 незрячих.
Володимир Сергеєв, юрист за освітою, декілька років тому створив у Нововолинську свою фірму, що перемотує трансформатори. Разом з незрячим підприємцем працює ще три інваліди.

ЧИМ РОЗРАДИТИ ЗГОРЬОВАНУ ДУШУ?
Утосівці гордяться своєю народною самодіяльною хоровою капелою “Лісова пісня”, якій торік виповнилося 25 років. Позаминулого року серед споріднених колективів капела посіла перше місце в Україні. Лучани не раз уже захоплювались виступами ансамблю “Полісянка”. У Горохові часто виступає чоловіче тріо. Цим людям теж потрібен відпочинок, спілкування, потрібно чимось розрадити згорьовану душу.
Сотні читачів користуються послугами двох бібліотек, відкритих у Луцьку й Ковелі. Там є книги, написані точковим шрифтом Брайля, але найбільшим попитом користуються озвучені на магнітній плівці. Для звукового читання незрячим видають магнітофони.
— Зрозуміло, що двох бібліотек на Волині замало, тому хочемо відкрити ще одну — в Камені-Каширському,— каже Юрій Симончук. — Для того, щоб поповнити книжкові фонди й відкрити третю бібліотеку, потрібно дев’ять тисяч гривень. Щоб одержати озвучену книгу, інвалідам з вадами зору доводиться записуватись на чергу. Щоправда, вчителям, студентам, учням стараємося видавати дефіцитну літературу позачергово. Власне, якби в нас були кошти, могли б закупити книг, магнітофонів стільки, щоб вистачило всім.
Серед незрячих є чимало любителів шахів і шашок, створена відповідна секція. Та біда в тому, що не вистачає спеціальних шашок і шахів. Щоб їх придбати хоча б по два комплекти, потрібно небагато — 200 гривень. А де їх взяти?
Кошти потрібні, як уже зазначалось, і на облаштування реабілітаційного центру, на інші цілі, адже бюджетне фінансування мізерне. Тому організація УТОС звертається до багатьох спонсорів за допомогою.
— У неділю сліпонародженого (50-та неділя після Великодня) ми починаємо благодійну акцію — збір коштів і впродовж тижня на наш рахунок переказують гроші,— розповідає Юрій Симончук. — Найщедрішим нашим спонсором є владика Ніфонт: він особисто приносить тоді кілька тисяч гривень. Крім того, постійно з єпархії нам переказують кошти. Звертались ми і до ВАТ “Волиньгаз”, “Волиньобленерго”, до редакції “Волині”, до обласної організації НДП, в інші установи і нам постійно надавали посильну допомогу.
Однак у деяких організаціях зневажливо кидають: мовляв, багато вас, таких прохачів, а у фінансових управліннях навіть пояснюють, що то громадська організація, а тому виділити кошти не можуть. Забувають, що незрячі — найбільш знедолені люди.
Проблеми соціального захисту інвалідів за один день чи навіть за рік розв’язати неможливо. Вони багатогранні, постають щодня, починаються з власного двору, з вулиці й нерідко залежать від нашого виховання. Поруч з нами живуть тисячі незрячих людей. Але чи завжди ми їх помічаємо, переймаємось їхніми бідами?
Зрячим ніби немає часу думати про проблеми тих, хто не бачить сонця. А вони, замкнуті в чотирьох стінах темряви й людської байдужості, клеять конверти, плетуть сітки. Клеять і плетуть свою гірку долю.
Біда не спить. Вона завжди поряд з радістю. Чатує свого моменту. Ніхто не знає, що буде завтра з нами, зрячими. В організації УТОС я зустрів знайомого — Олександра Шевчука, котрий багато років очолював солідну організацію — “Волиньагропроект”. Тепер він тут на обліку. “Прийду на збори, послухаю, поспілкуюсь з друзями по нещастю і йду додому,— каже Олександр Дем’янович. — Коли знаю, що така доля, як у мене, в багатьох людей, заспокоююсь. Краще став себе почувати. Говорять, що очі людини — дзеркало душі. Так, народна мудрість не помиляється. А коли нема в чому віддзеркалюватись? Зрячому дуже важко зрозуміти незрячого. Не дай, Боже, нікому опинитись у нашій ролі”.
Так говорять люди, які самі відчули морок темряви. Будьмо великодушними до тих, хто не бачить сонця!
Любомир ПАХОЛОК.