Спливла уже перша десятиденка листопада, а деякі берези і верби і досі зодягнуті за модою жовтня. Подекуди ще й життєрадісні зелені нотки вересня можна узріти у розкішних цьогорічних осінніх пейзажах...
Спливла уже перша десятиденка листопада, а деякі берези і верби і досі зодягнуті за модою жовтня. Подекуди ще й життєрадісні зелені нотки вересня можна узріти у розкішних цьогорічних осінніх пейзажах.
Спантеличені незвичайно теплою погодою, квіти у моєму квітнику зацвіли вдруге. Спалахнув червоним факелом мак східний, запрошує поворожити на «любить – не любить» ромашка і навіть поважний ірис бородатий викинув лопатку квітконоса, яка після нічних приморозків уже ніколи не зацвіте. Ті приморозки при найменшому подиху вітру витворюють справжню золоту віхолу, нагадуючи, що на календарі таки листопад. Уже позбулися своїх черлених чубів клени, каштани й липи. Малюкам — радість пошарудіти опалим листям, двірникам — зайва робота. Вчора бачила, як із міста вивозили... осінь. На вулиці Кравчука кілька рум’янощоких жіночок згрібали листя у стареньке домоткане рядно, яке чоловіки піддавали на вантажівку, вщерть наповнену осіннім золотом. Чорно-вишнево-зелені смуги рядна на тлі міського пейзажу звучали якимось болючим дисонансом. Скільки віків для наших предків рядно було і окрасою, і необхідною на всі випадки життя річчю. Ним вкривалися, застеляли і лави, і скрині, і воза, їдучи на гостину. А за необхідності рядно ставало своєрідною селянською «валізою», куди складали найнеобхідніше, вирушаючи у далеку дорогу, бувало, що і не з власної волі. Але виросли вже цілі покоління, які ніколи не бачили, як працює ткацький верстат у селянській хаті. І стареньке рядно не викликає у перехожих жодних емоцій. От хіба трішки сумно від того, що з міста вивозять... осінь.
