ЧИ З’ЯВИТЬСЯ ’ДРУГЕ ДИХАННЯ’ У РІЧКИ ПРИП’ЯТЬ?

Скоро мине десятиліття, як за рішенням обласної ради був створений регіональний ландшафтний парк “Прип’ять—Стохід”. Але, по суті, його існування в 1995 році лише проголосили. Бо тільки з 2002 року парк діє завдяки фінансуванню Франкфуртського зоологічного товариства. Це доказ того, що в Європі краще за нас оцінили водно-болотні угіддя міжнародного значення, де росте 17 видів рідкісних рослин. У недалекій перспективі тут має бути національний природний парк. Ще можна зберегти найунікальніші природні комплекси Полісся. А ось як це зробити?

1. ТАМ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ДОРОГА
Ми їхали в Бучин Любешівського району, де, як і в сусідньому з ним селі Сваловичі, — найнижчі точки Полісся. Їхали туди, де закінчується дорога, адже далі, за селом, — Стохід з його рукавами. Далі — тупик. Тут люди завжди страждали від підтоплення і навесні під час повені, і в літню дощову погоду, коли “рукави” Стоходу так розливались, що під рукою мусив бути човен.
На початку 90-х років уже минулого століття Бучин одамбували. Коли будували дамбу довкруг села, то прокопали паралельно з нею рівчак, з якого і взяли грунт для насипу. В результаті утворився ще один “рукав” річки — змінилось русло. Оце і вся “користь” від дамби — проблема підтоплення так і не вирішена. Мабуть, треба було, як зараз вважають екологи, застосувати іншу схему — може, саму річку поглибити? Принаймні, за правилами повинна бути насосна станція (як у Підкорміллі, де теж збудовано дамбу), яка б відкачувала воду, що потрапила на віддамбовану територію. А так гідроспоруда, по суті, не завершена. І тепер в повінь в заплаві Стоходу вода швидше сходить, а за дамбою, попід хатами стоїть — поки то вона профільтрується через насип?! Добре, що в останні роки великої повені не було.
Нам цікаво зустрітися з людьми, які тут народились, прожили своє життя. І які пам’ятають, яким був Стохід колись. Ще не так давно по цій річці сплавляли ліс. У 1981 році пройшли останні плоти. Тоді річка була чиста від загат. Бо якщо хтось і будував їх, то плоти, пробиваючи собі дорогу, зносили ці перепони. Один з корінних бучинців, від хати якого до заплави Стоходу рукою подати, — Микола Левковець. Ми, можна сказати, їхали за ним назирцем, коли побачили на засніженій сільській вулиці підводу з сіном.
— Влітку з поміччю дітей накосив сіна серед вільшаку, — розповів Микола Ілліч. — Косив за доброї погоди, сіно висохло швиденько — чуєте, яке файне, як гарно пахне! Корівка моя, як цукерку, їстиме. Але влітку не міг нічим добратись до тої галявини у лісі, де згромадив сіно, бо довкола — болото. Тільки тепер, як трохи приморозило, то з товаришем, який має коника, привезли його.
Микола Левковець —старожил, йому 73 роки. Він добре пам’ятає, як жилось за Польщі (“Перший клас кінчив польської школи, як совєти прийшли”). Пам’ятає, який то порядок був.
— Влітку можна було ловити рибу, — розповідає чоловік,— і було тої риби несумірно. Ми, хлопчаки, заробляли добре, спродуючи рибу євреям, які приїжджали сюди. А ось взимку заборонявся лов. І загат не можна було робити. Бо ж ходив корабель з Пінська в Любешів, і річка мала бути чистою. Якщо хто й умудрився перегородити її, то мусив навесні зняти. Пам’ятаю, як не раз поліцай Павлячек приходив до мого батька.”Ельяш, — звертався до нього, — німа гатки?”. “Німа, пане”. Батько справді-таки її не мав, бо за непослух можна було дорого поплатитись.
— А ви знаєте, що живете на заповідній території, що скоро тут має бути національний природний парк, на зразок Шацького?
— Чом же ні, — каже чоловік.
Видно, болюче питання зачеплено, бо вже Микола Левковець удвох із своїм товаришем Володимиром Корцем, який підвозив сіно, починають допитуватись, що ж дасть той національний парк.
— Якщо не буде сіножаті, якщо дрова заборонять в лісі рубати, то нащо той парк? Що він дасть нам і державі, роз’ясніть мені?—допевнявся Володимир Корець.
І вже директор регіонального ландшафтного парку “Прип’ять—Стохід” Юрій Оласюк пояснює, як це робив не раз, зустрічаючись з людьми, що в Законі, як кажуть, чорним по білому записано: на території національного парку зберігається традиційна діяльність місцевого населення. Де косили мешканці села, там і будуть косити, де пасли худобу, там і пастимуть...
— Якби це було не так,— то депутати сільської ради, яких ви обирали, які тут живуть і хазяйнують, не дали б згоди на створення парку, — доводить Юрій Павлович.— А от яка користь від національного парку? Буде збережено річку, щоб вона остаточно не деградувала. Буде річка чистіша — з’явиться риба, а то гатки її згубили. Навколишня природа зовсім іншою стане.
— Нема вже гаток, — не заспокоюються чоловіки.— А от риби ніколи не буде, якщо їздитимуть сюди з Любешова з електровудками. Сітками риби не згубиш, а ось електровудки нищать всього малька.
І тут в Юрія Оласюка є, як кажуть, козир: з браконьєрами, які полюбляють електровудки, дирекція ландшафтного парку бореться нещадно. Торік вісім кримінальних справ заведено проти таких горе-рибалок і розглянуто в районному суді. А це і штраф треба заплатити, і відшкодувати збитки. За грати нікого не посадили (бо як забереш батька від дітей, яких потрібно годувати), а умовно покарали. Навряд чи після цього чоловік відважиться ще раз на браконьєрство з електровудкою.
Адміністрація регіонального ландшафтного парку “Прип’ять—Стохід” якраз в цьому вбачає своє найперше завдання: позбутись електровудок і розчистити річки від загат, тим самим дати їм “друге дихання”. Торік на Прип’яті і Стоході їх знято за літо до ста. І коли недавно працівники парку взяли аналіз води в Прип’яті біля Люб’язького мосту, де річка виходить з боліт (а в цих болотах вона ще перегачена), то вміст кисню — 2,23 міліграма на літр. Можна сказати, що там вже задуха. А ось у Стоході на бучинському відрізку, де плесо чисте від загат, де річка не замерзає, бо вода тече, вміст кисню 5,15 міліграма. Тобто достатньо, щоб риба добре почувалась.
Те, що в річці, де знято загати, більше кисню у воді, закономірно. Адже перед кожною такою гаткою утворюється маленький ставочок, де збивається різна рослинність, починається загнивання органіки. А в результаті з’їдається кисень. Те, що це може обернутись задухою для риби, — лише одна проблема. А ще ж сповільнюється течія внаслідок інтенсивного росту водяної рослинності. Річка деградує.
— Я працював тривалий час в екологічній службі, — розповідає Юрій Оласюк.— Знаю, що практикувались адміністративні методи впливу в боротьбі із загатами. Результат був майже нульовий. Екологи робили припис головам сільських рад, щоб загати було розібрано, сільські голови відписувались, і все залишалось по-старому. Ми ж загати взяли і власноруч розібрали. Тепер наша охорона контролює ситуацію, і є надія, що навіть після зими нових загат на річках буде небагато.
Кажуть, що в Стоході з’явилась така риба, не характерна для цієї річки, як судак. Вона запливла з озера Нобель, яке дуже багате на рибні запаси. Цього б, звичайно, не сталося, якби річку перегороджували загати. На жаль, донедавна не було хазяїна на річках.Тепер він з’явився в особі адміністрації парку.
— Звільнимо річки від загат, — каже директор парку Юрій Оласюк,— дамо шанс річкам очиститись. Може, цього буде достатньо і не треба ставити екскаватора й копати русло. А якщо вже й копати, як це було зроблено між селами Невір і Ветли, де Прип’ять геть пропала, то доводити справу до кінця. А то чомусь так трапляється: як тільки прокопали русло, то гроші враз закінчуються.
І заростають насипи бур’яном-чортополохом. І річка, яка віками мала зв’язок з болотом, опиняється в ізоляції. В заплавах вода застоюється, по болотах вже ніхто сіна не косить. Така допомога річці тільки на шкоду.
Катерина ЗУБЧУК.