Наш кореспондент розповідає про те, як він пережив клінічну смерть, і про своїх рятівників...
Наш кореспондент розповідає про те, як він пережив клінічну смерть, і про своїх рятівників Після півторамісячної перерви уперше вийшов на вулицю. «З поверненням!» — привітала давня знайома, котра простувала звідкілясь навстріч. Зігріла усміхом і остаточно упевнила в тому, що справді повертаюся, хоч із Горохова нікуди не виїжджав. У півторамісячному минулому все ще гойдався, чіпко схоплений пам’яттю, білий простір. Я розчинявся у ньому, і він розтікався в мені. Мелодійно, співучо, дзвінко. Наповнював тіло невагомістю. Навіть сліду не залишав від нестерпного болю, що доти розривав груди. І раптом у простір той — чийсь навальний, грубий, наказовий крик: «Дихай! Дихай! Дихай!». Неначе здалеку, але щоразу ближче, голосніше і грімкотливіше. Я не знав, що то вигукує, роблячи непрямий масаж серця, яке зупинилося, лікар реанімаційного відділення Горохівської центральної районної лікарні Михайло Паліса. І чомусь ніяк не міг второпати, що горлання його — до мене. Проте наступної хвилини вже відчув, як під тим масажем мало не тріщать мені ребра і попросив: «Трохи полегше, хлопці, я ще живий». «Не ще, а вже!» — звеселіло заперечив хтось із тих, котрі перебрали у білі свої халати мій білий простір. Чи не лікар-анестезіолог Петро Синюк? А правда — у словах обох. Електрокардіограф креслить байдуже до всього згасання. У коридорі доктор Паліса говорить моїм дружині та синові, що стан хворого наразі стійкий, але вкрай поганий. На чудо, говорить, сподіватися важко. Однак воно, чудо, може звершитись, якщо не пізніше кількох найближчих годин ввести хворому стрептокіназу. Радить негайно її шукати. А де? Та ще й глибокого вже вечора. З’ясовується, в аптеках Горохова цього чи подібного за властивостями препарату нема. Та й взагалі у районних аптеках області його не тримають. Бо дорогий — приблизно 1,8 тисячі гривень за флакон — і брати таке у продаж аптеки райцентрів не ризикують. Щоб, коли не вдасться реалізувати, не впасти у збитки. В кількох аптеках Луцька ситуація аналогічна. Є стрептокіназа у Львові. Але, допоки туди та назад... Єдина надія усе ж на Луцьк. І вона, Богу дякувати, виправдовується. Коли син за сприяння завідуючого Горохівською аптекою № 16 Василя Паламара виявив по телефону, що необхідні ліки є в Луцькій аптеці № 6 і зірвався туди їхати, лучанка-донька сповістила: вона вже біля аптеки. Доньці у пошуках допомогли інформацією, транспортом, мобільним зв’язком, а зрештою і грошима мої добрі знайомі, її колеги по роботі Станіслав та Любов Щеблюки, приєднавши до справи ще й свого зятя, та зовсім невідомі мені доти Олена Бурунова і Лідія Бардюк з чоловіком. Аби пошвидше, подружжя Щеблюків і доставило ліки з Луцька в Горохів, нещадно женучи у глуху ніч власні «Жигулі». А близько п’ятої години ранку завідуючий реанімаційним відділенням Олександр Якобчук, який у найвідповідальнішу хвилину очолив колектив зміни (були тоді в ньому Михайло Паліса, Петро Синюк, медсестра Зіна Лозовик та санітарка Стефа Осінська) оголосив: криза минула. Потім було лікування в реанімаційному ж відділенні, де уваги та чуйності до хворих не бракувало, здається, жодній із змін, а відтак — в терапевтичному, де постійно опікувався мною завідуючий цим відділенням Богдан Ємчик і де молодший медперсонал, з числа якого чомусь найбільше запам’яталися медсестри Ірина Лотоцька і Таня Кізлик, додавав снаги у змаганні з недугою. Були турбота і підтримка народного депутата України Сергія Бондарчука, рідних, друзів, колег. Божою волею спільні зусилля усіх і привели до того дня, коли почув: «З поверненням!». Але... Скільки ж то люду вкраїнського пішло останніми роками у засвіти лише через те, що для когось украй необхідні ліки виявилися на той момент недоступними по ціні чи недосяжними через відстані? Чому медикаментозне забезпечення хворого мало не повністю залежить у нас від можливостей того ж хворого? І як це стикується із нашою Конституцією, з тим, що, як переконують нас декотрі політики, найвищою цінністю у державі начебто є людина? Чомусь здається, що запитання ці прийшли за мною услід з білого простору. Петро БОЯРЧУК.
