Фото з прощання у Луцьку з підполковником Василем Матюком.
Поранений Герой з Волині Василь Матюк залишився прикривати побратимів…
Коли йому та ще чотирьом полеглим землякам у рідних Березичах встановлять меморіальні дошки? Я вже мовчу про збір підписів на присвоєння йому – Василю Святому – звання Героя України, бо загинув він ГЕРОЇЧНО…
«Червоне сонце сходить на Волині,
Вмиваючись сльозами матерів,
І молодих, завчасно посивілих вдів,
Плачем осиротілих діток нині…»
Ці рядки народилися в мене, коли я почув про останній бій свого земляка – уродженця села Березичі Любешівської громади Камінь-Каширського району Василя Матюка. Це я його, якщо можна так сказати, «охрестив» після закінчення школи на стежку військового, щоб Вася вступав у Київський інститут Сухопутних військ і присвятив своє життя армійській службі…
Потім він двічі зі зброєю в руках ставав на захист України: у 2014–2017 роках воював в АТО, а після початку повномасштабного вторгнення знову повернувся до війська.
Чорним днем стало 29 квітня 2024 року. Підполковник Василь Матюк, заступник командира 417-го окремого стрілецького батальйону 33-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, разом із двадцятьма вцілілими (з батальйону!) підлеглими після шалених ворожих обстрілів отримав наказ будь-яким чином утримати важливі позиції поблизу Новодарівки на Запоріжжі – і робив це мужньо до останнього подиху.
Під час штурму Василь Матюк зазнав поранення, однак залишився в окопі й вогнем зі стрілецької зброї відвернув увагу противника на себе. Так офіцер дав змогу врятувати поранених побратимів, які перебували неподалік у заваленій після ворожих ударів окопній споруді.
…Після цього бою я подумки називаю його вже не просто Васею, а Василем Святим. Не тому, що хочу творити легенду, а тому, що у вирішальну хвилину він поставив життя побратимів вище за власне. Не відступив, не залишив підлеглих і бився до останнього… Хоч міг би тоді викинути зброю і підняти вгору руки – і вже у 2026-му, не виключено, його могли б «урочисто всім селом зустрічати з російської неволі». Як би раділа цій миті його дружина Ольга, син Юра і донька Ангеліна! Але…
…Але Василь Матюк героїчно відстрілювався у цьому бою до останньої краплі крові – заради дружини, доньки, сина, родини, Березичів, Любешова, Волині, України, поки не став Василем Святим…
До речі, дідусь Василя – Михайло Махальчук – був учасником Другої світової війни, служив артилеристом і навесні 1945 року брав участь в історичній битві за Берлін.
…Цієї весни я приїхав до рідних Березичів, уклонився могилам батьків і полеглих захисників України. Наше невелике село втратило вже п’ятьох воїнів. Ярослав Руднік, Анатолій Ланевич, Василь Петрик і Сергій Луцик поховані на місцевому кладовищі. Підполковник Василь Матюк знайшов вічний спочинок у селі Гаразджа поблизу Луцька.
Мене неприємно здивувало, що біля могил у Березичах немає флагштоків із Державним Прапором та Гербом України і написом: «Вічна слава Захиснику України», як це зроблено, приміром, у Володимирі, де я нині живу.
Як сьогодні виховувати школярів справжніми патріотами, якщо вони не бачитимуть перед собою конкретних прикладів мужності й самопожертви?
Досі немає й меморіальних дощок із портретами полеглих випускників на фасаді місцевої школи. А саме там діти мали б щодня бачити обличчя тих, хто віддав життя за їхнє мирне майбутнє.
Зі своїми болючими запитаннями я звернувся до Любешівського селищного голови Олега Куха, директора місцевої школи Василя Капця, старости Березичів Людмили Ланевич та редакторки газети «Нове життя» Наталії Мухи.
У відповіді мені, зокрема, зазначено, що з 2026 року розмір допомоги родинам на поховання воїнів збільшено з 20 до 50 тисяч гривень. Мовляв, це дає сім’ям змогу самостійно визначати, як облаштувати могили та яку символіку встановити.
Щодо меморіальних дощок, то пояснили, що це питання обговорювали з керівниками закладів освіти громади й вирішили відтермінувати їх встановлення до завершення війни. Натомість у населених пунктах громади облаштовують Алеї пам’яті з великими фотопортретами Героїв-земляків та QR-кодами, за якими можна прочитати про їхній життєвий шлях і подвиг.
Та я все одно не можу зрозуміти: що означає «відтермінувати до завершення війни»? А якщо вона триватиме ще багато років?
Як сьогодні виховувати школярів справжніми патріотами – не ухилянтами, якщо вони не бачитимуть перед собою конкретних прикладів мужності й самопожертви? Адже меморіальні дошки полеглих земляків у школі – це не просто елемент оформлення. Це щоденне нагадування про ціну нашого ранку, нашої мови, нашої свободи.
Не кожен мешканець Березичів регулярно їздитиме до Любешова, де справді облаштовано гарну Алею пам’яті. А школа ж – у центрі села. Саме тому меморіальні дошки потрібні тут і тепер. І навпроти місцевої «московської» церкви – єдиної в селі – мають бути на стендах великі портрети загиблих Героїв, щоб земляки, які йдуть на службу у храм чи на хрестини-весілля-похорони бачили обличчя земляків, які дали їм цю можливість ціною власного життя.
…2 травня 2024 року сотні людей прийшли до кафедрального собору Святої Трійці в Луцьку, де відспівували Василя Матюка. Митрополит Луцький і Волинський Михаїл назвав його взірцем офіцерської честі, командиром, який вів за собою підлеглих і був для них прикладом мужності.
На Театральному майдані сотні лучан стали навколішки, утворивши живий коридор і віддавши останню шану полеглому офіцерові.
18 березня 2026 року виконавчий комітет Луцької міської ради погодив встановлення меморіальних дощок Василю Матюку на фасаді будинку на вулиці Конякіна, 29-б, де він мешкав, а також на будівлі ДКП «Луцьктепло» на вулиці Гулака-Артемовського, 20 (до початку повномасштабної війни Василь Матюк працював там начальником служби охорони).
Луцьк уже зробив важливий крок для вшанування Героя. Сподіваюся, належно увічнять його пам’ять і рідні Березичі – разом із пам’яттю про інших полеглих земляків. Хоча вже ловлю себе на грішній думці: «Невже місцева влада цинічно чекає на встановлення меморіальних дощок до виборів, які рано чи пізно будуть, щоб «замалюватися» перед тим, як вони велично вшановують пам’ять загиблих воїнів?!?»
Це питання мені дуже болить. Тому після того, як не вдалося достукатися до місцевої і обласної влади (сподіваюся, що ці мої слова вони прочитають хоч зараз), я написав звернення до нового очільника Міністерства у справах ветеранів Віталія Кіма, який у час повномасштабного вторгнення чудово проявив себе на посаді голови Миколаївської ОВА. Сподіваюсь, він зрозуміє мою ініціативу, яка так необхідна для патріотичного виховання кожного – від малого до старого…
А насамкінець хочу ще закликати волинян: не будьте байдужими до війни та до тих, хто нині тримає оборону. Не ховайтесь, не тікайте від ТЦК, відомстіть за смерть Василя Матюка – Васі Святого! І за інших наших любешівців, волинян, всіх українців!
Дуже шкодую, що через вік (а мені вже 75 років) і стан здоров’я – я інвалід війни II групи після Афганістану та ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії – уже не можу бути в окопі. Але сьогодні з ворогом воюють мої найближчі: син – полковник Олександр Вітовщик, зять – майор Олександр Мельничук (був в АТО, колишній військовополонений, у перший день повномасштабної війни знову добровольцем пішов на фронт і буквально нещодавно демобілізувався), учасниками бойових дій є і мої внук та внучка – офіцери ЗСУ Андрій і Альона.
Слава Україні! Героям слава! Вічна пам’ять полеглим Захисникам України!
м. Володимир.
Андрій ВІТОВЩИК,
полковник у відставці, колишній депутат Володимирської районної та міської рад, уродженець села Березичі Любешівської громади.
Зараз також читають: Дружина Героя з Волині: «Боже, як сказати синові, що його тата вже немає?».
