— Пасажири, котрі сидять, ви що, не можете посадити бабусю? Вона тут, бідна, стоїть, хитається... — несподівано пролунав владний голос когось із пасажирів у переповненій зранку луцькій маршрутці № 22...
— Пасажири, котрі сидять, ви що, не можете посадити бабусю? Вона тут, бідна, стоїть, хитається... — несподівано пролунав владний голос когось із пасажирів у переповненій зранку луцькій маршрутці № 22.
Сиділа переважно молодь. Із першого сидіння підвівся вайлуватий парубійко. Бабуся, на вигляд далеко за 70, аж зашарілася від такої уваги до себе. Волочачи важку «кравчучку», почала пробиратися до вільного місця. У цей час маршрутка загальмувала, і, щоб не впасти, вона вхопилася за лікоть парубійка. Бабуся виявилася не без гумору. Перепрошуючи хлопця за незручності, побажала, аби отак до нього чіплялися молоді дівчата. Пасажири заусміхалися. Втім, смішного тут мало. Не минає тижня, щоб хтось із наших читачів не зателефонував або не написав до редакції і не розповів про безкультур’я та відверте хамство, що панують у громадському транспорті. Останньою була розповідь лучанки, яка в неділю поверталася від друзів іваничівською маршруткою. Її в цей час зазвичай «окуповують» студенти. Тому квитка з місцем вона придбала заздалегідь. На одній із зупинок зайшла жінка з двома дітьми рочків трьох і п’яти. Моя співрозмовниця, якій уже за 60, довго чекала, що хтось із «майбутніх інтелігентів» таки посадить хоч дітей. Не дочекалася. Встала сама, відчуваючи, як червоніє від сорому. Адже це ми виховали таке покоління, яке байдуже і до чужих дітей, і до чужої старості. Тож так і простояла до самого Луцька. — То, може, я неправильно виховую свого восьмирічного внука, забороняючи йому сидіти в транспорті, коли старші стоять?— засумнівалася вона.
