Учора по дорозі на роботу оторопіло спостерігала таку картину. На задвірках зупинки громадського транспорту, що біля Палацу урочистих подій, просто на землі лежали товсто нарізані скибки пасок. Було їх чимало, жовтих, як сонечко, видно, господині не пожаліли яєць...
Учора по дорозі на роботу оторопіло спостерігала таку картину. На задвірках зупинки громадського транспорту, що біля Палацу урочистих подій, просто на землі лежали товсто нарізані скибки пасок. Було їх чимало, жовтих, як сонечко, видно, господині не пожаліли яєць. Довкола згромадилися троє бродячих псів і принюхувалися до незнайомого харчу, але їсти не поспішали. Ще б пак, навіть люди споживають цей святий ритуальний хліб лише раз на рік. У кого піднялася рука викинути його просто під ноги?! Виправдати це не можна навіть любов’ю до бродячих собак. Пригадується, у дитинстві бабуся сушила з неспожитої паски сухарі, і ми ще довго смакували ними, розмочуючи у пареному молоці. Добрі господині знають, як із таких сухарів виготовити смачні тістечка типу «картопля». Та й, зрештою, справа не тільки в матеріальному. Є ще й моральний аспект ставлення до хліба. Ще донедавна була у нашого народу традиція, вочевидь, народжена нелегкими реаліями. Якщо зі столу ненароком падав окраєць, його піднімали і цілували, наче прохаючи прощення за незграбність. Про це в одній із своїх поезій писав Дмитро Павличко: «То хліб, що матінка-гуцулка з долівки вчила піднімати й як батька в руку цілувати». Нині ми маємо вдосталь хліба, але це не дає нам права ставитися до нього неповажливо, хоча б від усвідомлення того, скільки людської праці вкладено у те, щоб зернина перетворилася у паляницю. І в пам’ять про те, що тисячі наших співвітчизників загинули з голоду, у передсмертних муках марячи окрайчиком хліба.
