2 лютого виповнюється 60 років з дня визволення Луцька від німецько-фашистських загарбників
2 лютого виповнюється 60 років з дня визволення Луцька від німецько-фашистських загарбників. Їх стає все менше, тих, котрі взимку 1944 року визволяли наше древнє місто. Нині визволителями обласного центру офіційно визнані бійці й офіцери військових частин, які його безпосередньо звільняли, партизани і учасники Луцького антифашистського підпілля. З двома із тих, чиї імена будуть названі в день ювілею, розмовляв кореспондент «Волині».
Євгенія Шурмей, учаcниця Луцького антифашистського підпілля, жителька обласного центру: — Сталося так, що війна торкнулася своїм чорним крилом нашої сім’ї вже в перший день, 22 червня 1941 року — згорів будиночок, в якому ми жили. Бомба потрапила в сусідній великий по вулиці Воєводській (нині це об’їзна дорога біля Стиру) будинок, а від нього перекинувся вогонь і на наш. Я вибігла в одному пальтечку, ще встигли врятувати кота і кілька речей. Разом з іншими постраждалими ми пішли до зернових амбарів на Гнідаві і там влаштувалися якось жити. Брата евакуювали на схід з піонертабором, в якому він був, батька мобілізували в трудармію. Там, біля амбарів, і знайшли влітку 1942 року мене двоє чоловіків, згодом я дізналася їхні прізвища — Майоров і Мурза. Вони кілька разів ще приходили, розпитували про те, про се — родину, що я думаю про життя теперішнє. Мені тоді було шістнадцять років, я бачила, яке зло принесли в наше місто фашисти, чула про розстріли й інші їхні злодіяння. Після таких п’яти чи шести відвідин я й отримала перше завдання — пройтися вулицями міста, подивитися, де які машини стоять і які на них емблеми. А в німців на кожній якась тварина була намальована — олень, косуля, кінь. Я й пішла, й порахувала ті машини з емблемами, а потім розповіла Майорову і Мурзі, що де бачила, ще й тих звірків намалювала. Так почалася моя підпільна робота. Я була маленька, худенька дівчина і підпільну кличку отримала таку — «маленька Женя». Ходила не раз до комендатури, розташованої в будинку, де зараз медичний коледж. Доповідала своїм товаришам про всіх нових німців і транспорт, який прибував до Луцька. Потім отримала завдання встановити зв’язок з нашими військовополоненими, які працювали у німецькій військовій будівельній частині «Штральо», розташованій на розі теперішніх вулиць Червоного Хреста і Львівської. Так я познайомилася з Григорієм Акопяном, теж підпільником. Нам з мамою знайшли оселю на вулиці Гірній і вона стала явочною квартирою луцьких підпільників. Поруч під тином, у ялиці, був наш «поштовий ящик», куди я клала записки і отримувала інструкції, що робити. Взагалі ж я знала по імені й прізвищу лише лікаря Франтішека Фріда, чеха, як згодом виявилося, керівника нашої підпільної антифашистської організації. Його ж їздовим був також підпільник, «Хмурий», вже після війни дізналася його справжнє ім’я та прізвище — Василь Бега, це був один з найзнаменитіших наших підпільників. Ми встановили зв’язок із торчинською підпільною групою, в якій працювали Павло й Віра Каспруки, Спиридон Гнатюк. Тоді ж, в 1943 році, була заарештована моя мама, теж підпільниця, і через два тижні в тюрмі розстріляна. Я й досі не знаю, де вона похована. Після її загибелі я переховувалася по різних квартирах. Так своєю роботою, збором даних про німецьку армію, ми наближали час визволення Луцька. Вже пізніше я довідалася, що наша група встановила зв’язок із партизанським з’єднанням Бринського. А в грудні 1943 року я разом з іншими підпільниками організувала втечу з табору «Штральо» 25 наших військовополонених на двох вантажних машинах. Разом з ними ми дісталися до одного з загонів з’єднання Федорова, де я й лишилася до квітня 1944 року. Останнім бойовим завданням було забезпечення переправи нашим військам через Прип’ять біля Ратного. Моя воєнна історія мала несподіване продовження через багато літ у 1990 році. Одного березневого вечора тоді пролунав в нашій квартирі телефонний дзвінок з Києва і незнайомий чоловічий голос запитав: чи хочу я бачити свого брата? Я вважала, що мій брат Семен, евакуйований на схід, десь там і загинув. Він же вступив до Війська Польського, пройшов з ним фронтовими дорогами і після війни лишився в Польщі, вважаючи, що вся його сім’я в Луцьку загинула в перший же день війни. Наступного дня він прилетів до Львова, а звідти добрався до Луцька. Так ми зустрілися після 49 років розлуки. Брат по війні був директором театрів у Вроцлаві й Варшаві, уже в 90-і роки супроводжував президента Кваснєвського під час його візитів, є одним з відомих культурних діячів Польщі. Так що з фашизмом боролася, хоч і в різних арміях, вся наша сім’я. Микола Кащак, колишній командир кулеметного відділення, гвардії сержант, нині житель Києва: — Родом я з Київської області, а під час війни довелося служити в кавалерії. Вже на той час багато хто вважав, що цей рід війська своє відслужив, що проти танків та артилерійських установок на конях не погарцюєш. Але, як виявилося, й кавалерія може добре прислужитися, що блискуче підтвердилося під час Луцько-Рівненської операції, особливо при визволенні Луцька. Зима сорок четвертого року була доволі теплою, води багато розлилося, й коли ми до Волині підійшли, до тутешніх боліт, стало зрозуміло, що можемо застрягти надовго. Й поки наші танки й артилерія та «Катюші» вздовж основних доріг наступали, наш двадцять перший кавалерійський полк в складі сьомої кавалерійської дивізії генерала Васильєва першого кавкорпусу пішов у обхід лісовими дорогами по тих болотах. Так пройшли північніше Рівного, коники протягли тачанки і легкі гармати, й визволивши в ході стрімкого рейду кілька сіл і містечок, а далі вийшли на Ківерці. Несподіваним ударом захопили й це місто. Отоді й надійшов наказ наступати ще далі, на Луцьк. Вирушили вночі, ніякого опору, по суті, між двома містами не зустріли. Не чекали нас німці з північного боку міста. Я тоді був командиром кулеметного відділення, а кулемет знаходився на тачанці, облаштованій зовсім ото як у фільмах про громадянську війну показують. Проїхали до самого міста, а вже там пролунала команда: «Спішитися!» Йдемо вже, готові от-от тачанку розвернути, щоб стріляти. Була десь так третя година ночі. Потім, пригадую, наступали в бік залізничного вокзалу, тут уже наші кулемети запрацювали, гармати озвалися. Але опір ми подолали дуже швидко й ледь-ледь сіріти почало — через все місто промарширували, вийшли в його Стару частину, а далі на берег річки, вже потім я довідався, що вона Стиром називається. Найважче ж довелося, коли через кілька днів фашисти отямилися. Наша невелика група, в складі якої було, пригадую, два офіцери, кілька десятків солдатів, кілька кулеметів та три гармати, десь днів дванадцять в оточенні перебувала на лівому березі Стиру. Ми туди через річку переправилися, хотіли далі наступати, а німці понтонні мости розбомбили й нас до берега притисли. Так було і в інших місцях. Тут дуже вміло керував обороною наш взводний лейтенант Сіроштан. А потім з місцевими жителями зустрілися, вони кажуть: «Ми вас вночі непомітно з оточення виведемо, вас небагато, а ми стежки знаємо». Так і вийшло. Потім нас через Стир переправили, хоч і обстрілювали, але всі живі лишилися. Далі наступали на південь області, на Броди. Під Бродами мене поранило і в кавалерію я вже більше не повернувся, війну в Берліні артилеристом закінчив. А в Луцьку лишився жити мій друг по службі з нашого взводу Олексій Пилипенко, і поки він живий був, я часто в гості приїжджав. Ми любили ходити тими вулицями, якими колись наступали. Так ми доходили до парку, в якому був стенд, а на ньому список частин, що визволяли Луцьк. В тому числі й наш двадцять перший кавалерійський полк значився. Потім на меморіал йшли, тут і завершувався наш шлях згадкою про бойових побратимів. Шкода, що цього року приїхати не зможу на 60-річчя визволення вашого чудового міста, бо й у самого здоров’я вже не те, та й дружину саму боюся залишити. Тож 2 лютого подумки пройдуся тим маршрутом, яким ішов разом з іншими кавалеристами вночі й на світанку 2 лютого 1944 року. Володимир ЛИС.
