На територіях країн, що найбільше постраждали від окупації в роки Другої світової війни — України, Білорусі, Польщі та й самої Німеччини — корінням переплелися тисячі людських доль. І досі колишні остарбайтери, члени їх сімей, родичі загиблих і похованих на окупованій території намагаються розплутати цей клубок, віднайти ниточки, які приведуть до дорогих їм людей.
На територіях країн, що найбільше постраждали від окупації в роки Другої світової війни — України, Білорусі, Польщі та й самої Німеччини — корінням переплелися тисячі людських доль. І досі колишні остарбайтери, члени їх сімей, родичі загиблих і похованих на окупованій території намагаються розплутати цей клубок, віднайти ниточки, які приведуть до дорогих їм людей. А допомагають їм у цьому милосердні, чуйні, компетентні люди. У Володимирі-Волинському це колишній учитель іноземних мов Юрій Максимович Хиляк. У мальовничому карпатському містечку «з вікнами на Говерлу» підростав допитливий хлопчик. Разом з однолітками любив поганяти м’яч. Одного разу, коли м’яч замість воріт потрапив у сусідську шибку, розлючений сусіда гукнув польською: «А щоб ти все життя учив чужі діти!». Неждано-негадано ці слова стали «благословенням» хлопцеві на все життя. 38 років учителював на одному місці — у Володимир-Волинській СШ № 2. Але це вже потім. А в юності доля Юрка не шкодувала. Батько «за Польщі» був суддею, і цього виявилося достатньо, щоб його ув’язнити, а сім’ю (Юрка з мамою і братом) відправити у заслання на далекий Урал. У рідну оселю вони так і не повернулися. Вже зараз відібрані хату, шмат поля і садок оцінили «аж» у 600 гривень, проте і тих поки що не дають. Після війни вступив до університету на англійську філологію, бо німецьку та польську «і так добре знав». А з 1950 року у Володимирі. Усі його тут добре знають, поважають . Тож і не дивно, що саме до нього звертаються за допомогою у біді. — А почалося все з того, — пригадує мій співрозмовник, — що я хотів знайти могилу брата Богдана, якого 21-річним забрали вже з Уралу на фронт, звідки він не повернувся. У похоронці було зазначено, що поховано його в селі Юмітан (Німеччина). У 1947—1948 роках почав писати в Німеччину, різні урядові організації, навіть у Червоний Хрест в Женеві. Німці поставилися до моїх прохань дуже уважно. Розшуками цього села займалося багато людей. Але результати були невтішними — населеного пункту з такою назвою в Німеччині не виявилось. Із Червоного Хреста надійшла відповідь: «Будемо шукати». Отак «шукають» і досі. Врешті-решт звернувся в Центральний архів Радянської Армії. Звідти прислали підтвердження, що дійсно Хиляк Богдан Максимович загинув 18 березня 1945 року і похований у селі... Юльєнталь (Польща). Тут уже допоміг пан Пшимановський з польської організації «Пшиязнь». Таким чином виявилося, що мій брат спочиває у братській могилі в Кенденені — Козле. Після цього Юрій Максимович, знаючи німецьку скрупульозність, допоміг багатьом остарбайтерам, людям, які шукали могили рідних. Були з табірними номерами на руках, були такі, що мали свідків, але не мали необхідних документів і не могли отримати відшкодування. Писав у різні установи Німеччини. І кожного разу німецька сторона робила все можливе, аби допомогти. Щоправда, не завжди пошуки були успішними. Але жоден лист не залишився без відповіді. А один випадок запам’ятався Юрію Максимовичу особливо... Тендітна чорнява волинянка три роки працювала у німецькій сільській родині. Прийняли її тут як рідну. Не боялася дівчина ніякої роботи, але найбільше любила бавити Францика, наймолодшого із трьох дітей господарів. З нею він зробив перші кроки, горнувся, як до матері, залюбки слухав українські пісні, якими дівчина часто заколисувала його. Коли від’їжджала, господарі просили залишитися, а малий ніяк не відпускав її руки. У праці, життєвих клопотах йшли роки, підростали діти, потім — онуки, але пам’ять про минуле не відпускала. Так хотілося дізнатися хоч щось про людей, які так багато для неї зробили, і про її маленького вихованця. І ось на початку 90-их жінка звернулася до Юрія Максимовича. — У мене не було майже ніяких даних,— згадує він. — Жінка запам’ятала тільки назви села, річки та великого міста за 20 кілометрів звідти. По різних довідниках та енциклопедіях я приблизно відшукав те місце і майже навмання написав (вірніше, надрукував на трофейній машинці з німецьким шрифтом) листа в сільську управу. На відповідь сподівався мало, але вона все-таки прийшла, і саме від Франца! Він один лишився у батьківському домі: батьки повмирали, сестра і брат «осіли» у великих містах. Уже й діти дорослі у її «маленького хлопчика». Кожен рядок його листа був сповнений любові і вдячності, а в кінці — запрошення у гості. Для нашої землячки ця подорож була не по кишені. Дізнавшись про це, німець і дорогу їй оплатив. Отак і зустрілися старенька няня та її вже сивіючий «синочок» майже через 50 літ. — У середині 80-их років, — знову згадує Юрій Хиляк, — до мене звернувся житель Володимира, поляк за національністю, з проханням допомогти знайти могилу батька. Останній лист, написаний з Гамбурга, був датований 1945 роком. По тому батько потрапив у лікарню і ніяких відомостей про нього не було. Зібравши всі дані, я написав бургомістру Гамбурга. Незабаром звідти надійшов нотаріально завірений документ, який свідчив, що той чоловік помер у лікарні і похований на табірному цвинтарі під певним номером. Отож, цей пан, зібравши гроші, вирішив поїхати на могилу батька. Але його стримувало те, що він не знав мови і ніколи до цього часу не був за кордоном. Я розповів йому, що в Німеччині, зокрема в Берліні, на вокзалі є чергові з синіми пов’язками на рукавах, які допомагають прибулим влаштувати свої справи. Тому порадив звернутися до них, а для більшої певності написав листа, в якому зазначив, що цей чоловік потребує перекладача. Приїхавши в Берлін, він звернувся до чергових, які допомогли йому добратися до Гамбурга, де інші люди з синіми пов’язками привели його в управу. Там чоловіка забезпечили перекладачем, що супроводжував його до могили батька, яка, на його превеликий подив, була доглянута. Також він побував у цеху кораблебудівного завоу «Верф Віль-гельм-гафен Гамбург», де працював його батько. Потім німці придбали йому квитка і посадили на поїзд. У пам’яті Юрія Максимовича Хиляка подібних епізодів чимало. Серце його чутливе до людського болю ще й тому, що самому довелося пережити багато, особливо — під час заслання. Але то — вже зовсім інша історія. Віталіна ГИСЬ.
