Заслужений працівник культури, виконуючий обов’язки доцента Інституту мистецтв Волинського університету імені Лесі Українки Богдан Олександрович Жук святкує сімдесятиліття.
Заслужений працівник культури, виконуючий обов’язки доцента Інституту мистецтв Волинського університету імені Лесі Українки Богдан Олександрович Жук святкує сімдесятиліття. Наш кореспондент взяла інтерв’ю в ювіляра.
— Богдане Олександровичу, знаю, що ви родом із співучого села Токи, що на Тернопільщині. Та, певно, вже й Волинь стала рідною? — Звичайно, адже я тут з 1955 року. Прийшов в училище культури, коли ще воно знаходилося в Ківерцях. Пропрацював у цьому навчальному закладі не один десяток літ. Маю право гордитися тим, що мої учні, яким викладав диригування, стали майстрами у цій справі, очолюють творчі колективи як в області, так і на теренах України. — Ви прийшли в училище з вищою музичною освітою? — Ні, закінчив Івано-Франківське музичне училище. Згодом вже заочно навчався у Харківському інституті культури. — Вас усі знають і шанують як викладача, і як хормейстера, художнього керівника чудових хорових колективів, зокрема, у тому ж таки училищі культури, в обласній лікарні. — Мені було мало просто вчити інших. Хотілося і самому стати перед хористами, щоб їх пісня була високою, красивою, радувала людей. Приємно, що випадало з хоровими колективами виступати на іменитій сцені в Палаці “Україна” у Києві, де отримав високу оцінку фахівців. Не менш важливими були виступи і в Луцьку, що став рідним. — Звідки у вас такий потяг до пісні, якій, по суті, віддали все своє життя? — Село у нас було співуче. Про мою маму казали, що вона, певно, найкраща у селі співачка. Сьогодні можу сказати, що все моє життя освячене маминою піснею. До того ж співучою була наша родина. Дядько Богдан, інші два моїх родичі співали у Гуцульському ансамблі. Самі розумієте, безголосих туди не беруть. Тож, видно, і мені на роду було написано все життя служити пісні. — Знаю, що ви гарно співаєте, маєте гарний голос. Але слухачі у переважній більшості його не чули. Чому це так? — Бо я прагну до того, щоб інші співали. Під час репетиції, бувало, переспіваю всі партії, аби зазвучали голоси моїх хористів у повну красу і силу. Вважав, що важливіше, коли навчу інших співати, керувати хоровими колективами, ніж сам буду солістом виходити на сцену. — Так склалося у житті, що ви й з дружиною Ольгою Феодосіївною не тільки десятки років живете у любові і злагоді, а й займаєтеся однією справою. — Справді, я щасливий, що маю таку дружину, таку сім’ю — сина, невістку, внучку і внука. А ще моя дружина всі роки і донині була і є порадником, помічником, вона теж хормейстер, теж залюблена, зачарована хоровим співом. — І в роки минулі і нині часто бачу вас на концертах, конкурсах, фестивалях, де виступають хорові колективи. Здавалось би, вже й нового для себе нібито й не відкриєте, маючи такий великий досвід, а цікавість до творчості інших не згасає. — Інакше я собі й життя не уявляю. Для мене і дружини то радість почути спів нового для нас колективу, послухати гарну музику, порадіти за артистів-професіоналів чи аматорів. До того ж мені це необхідно і як викладачу інституту мистецтв, де я викладаю хорове диригування. Гадаю, що людина повинна все життя вчитися, незважаючи ні на досвід, ні на вміння. — Ви сказали, що втішені своєю родиною, сім’єю сина. Цікаво, хтось із них успадкував ваші з дружиною професії? — Знаєте, перемогла медицина. Син Олег став лікарем, працює в обласній лікарні. Невістка Люба теж лікар. Внучка Оля, хоч і закінчила музичну школу, та все ж навчається нині у Харківській медичній академії. Внук — семикласник Михайлик — віддає перевагу спорту. Ми на них не тиснули. Хоч вони і люблять пісню, мистецтво, але професії вибирали самі. — Богдане Олександровичу, основне ваше захоплення — пісня, музика. А ще якісь інші захоплення маєте? — Певне, що садок з городом, де любимо з дружиною і попрацювати, і відпочити, порадіти вирощеному урожаю, і з радістю пригостити фруктами чи ягодами внуків, друзів. Взагалі, мені здається, я ніколи не марнував часу. Щоправда, він швидко летить, особливо у зрілості. Але напередодні свого ювілею можу сказати, що я був щасливий обраною професією і справою, якій з любов’ю віддав багато літ, щасливий своєю сім’єю. А це, гадаю, дуже важливе, точніше, найголовніше у житті. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
