Редакційний щоденник: чим переймався і дивувався на цьому тижні головний редактор газети «Волинь-нова» Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
Редакційний щоденник: чим переймався і дивувався на цьому тижні головний редактор газети «Волинь-нова» Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
… ПРОТЕСТОМ НАШОГО ЧИТАЧА «Ви майже в кожній газеті друкуєте статті вождя волинських регіоналів, тим самим пропагуєте антиукраїнські ідеї. Чи мова йде про політику, економіку, сільське господарство, освіту, медицину, культуру — всюди товариш Башкаленко Олександр. Невже він такий компетентний у всіх галузях життя людини? А, може, він працює у вас власним кореспондентом?.. Я читач «Волині» з 1960 року і коли бачу статтю Башкаленка та ще з портретом, газету не читаю. А якщо і далі буде такий піар його партії, то в майбутньому газету перестану передплачувати. Вважайте це моїм протестом». Лист лучанина Казимира Петрини (а було ще й чимало телефонних дзвінків у редакцію на цю тему) не дає в ці дні мені спокою. На таких же небайдужих людях і тримається земля! Тому перш за все хочу подякувати Вам, Казимире Франковичу, за тривогу як за долю України, так і за нашу газету. Напевне, ви не звернули увагу, що в заголовках публікацій Олександра Башкаленка стоїть «зірочка» — «*» — позначка, що означає рекламний характер матеріалу. Тобто це справді «піар» — публікація надрукована за гроші, про що ми щономера чесно повідомляємо читачів біля вихідних даних про наше видання. Якби в газеті не було публікацій на комерційній основі, то, щоб вижити, довелося б іти з простягнутою рукою до влади — того самого першого заступника голови облдержадміністрації Олександра Башкаленка. Можете уявити, якої б тоді заспівала «Волинь»?! З паном Башкаленком особисто не знайомий. А оскільки мова зайшла про нього і в такому доволі непривабливому контексті, можу назвати три речі зі знаком плюс, які знаю про головного волинського регіонала, хоч і не є прихильником його політичної позиції. Перша: він — відданий боєць своєї партії. На відміну від вродженої риси українських політиків — зрадливості, не покинув Партію регіонів у найважчий час, коли після Помаранчевої революції вона була, здавалось би, у безпросвітній ямі. Наскільки довго він протримається при владі — розсудять за його діями на виборах люди, але відданість принципам цінувалася в усі часи в усіх народів. Друге — Башкаленко ні хвильки не роздумував, перш ніж долучитися до участі в нашій благодійній новорічній акції, коли ми збирали гроші дівчинці-сироті, мама якої померла під час пологів. І, третє, найголовніше: сподіваюсь, що він і надалі вдосконалюватиме свої знання з української мови (кажуть, у свій час для цього найняв репетитора), хоч його політсила й робить усе, щоб, на жаль, задушити наше рідне слово. Зрештою, Казимире Франковичу, не забуваймо, що ми живемо в демократичній країні, де повинні поважати і надавати право висловити кожному свою позицію. Пригадуєте Вольтера, який ще на зорі зародження плюралізму в Європі казав: «Я не погоджуюсь із вашою думкою, але готовий віддати своє життя за те, щоб ви могли вільно її висловити». Дай, Боже, щоб на сторінках «Волині» завжди друкувались різні точки зору. А маючи їх, читач сам зможе зробити висновок, хто чого вартий.
… ЧОМУ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ПЛАКАТІВ ШАРАХАЮТЬСЯ,ЯК БОМБ? Хоча, на жаль, усе більше ознак того, що точка зору скоро буде одна — «єдиноправильна», як і колись у часи СРСР. Не всі з нас бачили, бо далеко не всі ЗМІ дозволяють собі про це повідомляти, як цими днями під час Всесвітнього газетного форуму в Києві громили-охоронці Президента України виривали плакати з рук журналістів. У момент, коли Віктор Янукович у слові-привітанні учасникам форуму почав говорити про досягнення свободи слова в нашій країні, кілька провідних працівників вітчизняних ЗМІ піднялися з крісел і піднесли вгору плакати: «Стоп — цензурі!», «Влада прослуховує незалежних журналістів» та інші (на фото). Охоронці кинулись виривати їх, ніби це були якісь бомби. Здійнявся крик. Присутні з багатьох країн світу, замість того, щоб слухати Президента України, почали знімати на відео інцидент. Янукович же своєї промови не зупинив. Хоча міг би мати в цій ситуації навіть виграш, якби сказав: «Ось бачите, мене звинувачують у цензурі, а я дозволяю навіть акцію протесту під час свого виступу». На жаль, цього не сталося, і плакати справді перетворилися на «бомби», які розлетілися по світових ЗМІ про згортання свободи слова в Україні. Найближче оточення Президента, певно, боїться йому підказати, що відмежовуватись від свого народу — це програшний варіант. А могли б нагадувати, що, Вікторе Федоровичу, тепер ваше життя належить уже не вам, а кожному із 46 мільйонів українців. Ви обіцяли почути кожного, то йдіть до них, вислухайте їхні біди, нехай вишмагають, поб’ють, обплюють, але ви — частина їх. Не порядно бути багатим у країні, де майже всі бідні, і ховатися від народу за величезними мурами Межигір’я. Он британський прем’єр під час Олімпіади їздив разом з усіма в лондонському метро… Свята наївність, усміхнетесь ви, Янукович же навіть на з’їзд своєї партії з’являється в оточенні численних охоронців, то як він вийде до простих людей? І я не матиму чим заперечити. Але впевнений: щоб побудувати нову країну, наші правителі мають самі почати справді змінюватись. А якщо весь час починати з хвоста, а не з голови — толку не буде.
… ЩО НАПИСАТИ ЮЛІ? … Ось уже доволі довгий час я не можу відписати листа Юлії Тимошенко. Після трьох надісланих до неї прийшла відповідь із Качанівської виправної колонії. Зокрема, там є і такі слова: «Сьогодні, у цей непростий час, кожне щире слово має для мене особливе значення, кожна висловлена думка та пропозиція є надзвичайно корисними. Ваш лист зігрів моє серце, додав сил і наснаги для подальшої боротьби…». У попередніх посланнях до Юлії Володимирівни за півроку до виборів я згадав про плачевну ситуацію з місцевою опозицією, що перегукується із віршем Василя Стуса: «Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав», і навіть переписав від руки оповідання Бруно Ферреро «Банкнота» з книги «Танець Бога», яке закінчується словами: «Впродовж життя ми багато разів буваємо поранені, потоптані — а втім, незмінно зберігаємо свою вартість. Якщо її маємо». А ось після листа-відповіді — якийсь ступор. Тому що нічого не змінилось, тільки погіршилось перед виборами: так звані «борці за Україну» замість того, щоб об’єднатися, розпинають брат брата. І таке враження, що сама опозиція зацікавлена, аби Юлія Володимирівна перебувала за гратами якомога довше («Хай сидить у в’язниці, — як писала Ліна Костенко, — а ми тут бульки, вибачте, кульки пускати будемо в небо на річницю її заточення»). Це ж можна нічого не робити, а прикриватись її ім’ям… Бо перемагати на виборах опозиція не збирається. Такий висновок напрошується, коли дивишся, кого вона виставила по мажоритарці. Моя особиста думка: заздалегідь програшні кандидатури майже на всіх волинських округах. І як тут не запідозриш у спільній грі з владою? Тим паче, що навіть у партійні списки, які Тимошенко подавала, внесли правки, тобто «втиснули» своїх людей — місця, скажімо, безкомпромісному Олесю Донію не знайшлося. Тому, думаю, що ніякої нової Америки я Юлії Володимирівні не відкрию. І навіть послати обнадійливе їй Чеслава Мілоша: «У моменти, коли від людини нічого не залежить, від людини залежить все», сприйматиметься по-дитячому… А втім, я знаю, що написати Юлі! Не треба по книжках шукати високих матерій, коли вони є поруч у реальному житті. І мені в стократ приємніше, що маю на увазі своїх колег. На День Незалежності зробили редакцією мандрівку до Кам’янця-Подільського і Хотина. Перед стінами Кам’янець-Подільського замку побачили, як до фортеці крокує, співаючи російською, шеренга «русскіх казаков» з «андрєєвським» трикольоровим прапором. Раптом хтось із наших крикнув: «Ганьба!» І понеслось: «Ганьба!», «Це наша земля!», «Слава Україні!». Керівник «казацтва» змушений був підходити і пояснювати, що вони так одягнулися лише для реконструкції історичних подій, і що зараз прийдуть шеренги і петлюрівців, і вояків УНР. Утім, я це пояснення вже мало слухав — у цей час моє серце аплодувало колегам, які ось так стали на захист свого! І хоч ситуація виявилась напівкурйозною, але готовність захищати своє, миттєва реакція реагувати на антиукраїнське, приємно вразила. А потім біля Джуринського водоспаду в Тернопільській області колеги ще й так задушевно заспівали «Волинь моя», що, здавалось, нас захоплено слухали не лише всі численні відпочиваючі, а й затих на ці кілька хвилин і сам водоспад. Ну як після цього головному редактору було не стрибнути у водограй, навіть в одязі?
… ТИМ, ЩО НАВІТЬ МЕРТВИЙ ГРИГОРІЙ ГУРТОВИЙ — НЕУГОДНИЙ … Скільки разів поривався поїхати до нього, але так і не поїхав. Не зупинився, проїжджаючи повз у відрядження. Любив його, хоча ніколи в житті не зустрічався. За неймовірне сподвижництво і відданість улюбленій справі Григорія Гуртового не можна було не любити! Нарешті прийшов. Не зустрітись. А попрощатись. Здивувало, що Григорій Олександрович, який володів величезним скарбом — його музей налічує понад 15 тисяч експонатів, чимало з яких мають величезну ціну, — жив у надзвичайно скромній хаті. Багато вродили лише яблука в саду — я дивився на те, як вони пригинали гілки, як опалі всіяли травичку — і ніби переглядав знамениту Довженкову «Землю», коли біля яблуні вмирав дід… Не здивувало, а просто шокувало, що на похоронах із влади було тільки районне керівництво. Чому не приїхали перші особи області чи хоча б їхні заступники? Чому було так мало інтелігенції? Адже Григорій Гуртовий був совістю усієї Волині, а не лише Луцького району! І мова не тільки про унікальний Торчинський народний історичний музей, який з’явився завдяки йому і який він плекав протягом 55 років. Григорій Гуртовий перший став на захист жителів Західної України, зокрема волинян, коли чесно розповів, як наші земляки у 1946 — 1947 роках під час голоду рятували людей зі Сходу України та інших районів СРСР. Григорій Олександрович сам був одним із тих, хто в пошуках хліба прибився на Волинь, під час першого голодомору в 1933 році померла його рідна сестра. Звісно, правлячій партії та її партнерам не подобається правда про голодомори… Колеги кажуть, якби у час президентства Віктора Ющенка запросили у Торчинський музей, то він відразу дав би звання Героя України Григорію Гуртовому. А так він залишиться героєм у нашому серці. Сподіваюсь, що думка, озвучена на похороні директором Волинського обласного краєзнавчого музею Анатолієм Силюком, таки реалізується, і Торчинський народний історичний музей отримає нову назву — імені Григорія Гуртового.
… ЯК СІЛЬСЬКА ВЧИТЕЛЬКА ЗАХИСТИЛА НАШУ МОВУ 1 вересня телефоную в рідне село, щоб привітати із Днем знань свою вчительку української мови і літератури й заодно тітку — Згоранець Ганну Давидівну. Розповідає, що нещодавно, коли поверталася з Києва, її попутниками були колишній донецький гірник із шахти імені Засядька та його дружина. Вони їхали відпочивати на Шацькі озера. Слово за слово, розговорилися. І тут донеччани зізналися, що їдуть вперше на «Западную», їм надзвичайно подобається волинська природа, але дуже переживають, що у нас… поб’ють за російську мову. Тітка каже, що раніше, коли чула про такі розмови, сприймала це не більше, ніж анекдот. А тут перед нею — реальні люди і їхні справжні страхи. Почала донеччан заспокоювати, що побоювання даремні, бо волиняни — дуже добрі, щедрі, привітні. Тоді дружина шахтаря ніби між іншим зауважує: «Хотя наши внуки пошли уже в украинскую школу, но я все равно не могу понять, как можна перевести на украинский язык мировую классику». — «Що ви маєте на увазі?» — здивувалась тітка. — «Ну, например, как можна перевести на «мову» «Ромео и Джульетту» Шекспира?». — Я коротко, бо дихання моє Коротше, аніж розповідь широка. Ромео, що лежить тут мертвий, був Небіжчиці Джульєтті чоловіком; І вірною дружиною йому Була Джульєтта, що лежить тут мертва. Я повінчав таємно їх… — почала одразу цитувати вивчене напам’ять ще в студентські часи тітка-пенсіонерка. Треба було бачити в цю мить здивовані обличчя східняків: приїхали на «Западную», а тут їм перший зустрічний цитує Шекспіра та ще й на «украінском язикє»!!! Тільки й сказали одне до одного: «Ти сматрі, звучіт, как песня!». От і черговий урок від учителя, що знання — це сила. Була б на її місці інша людина — боюсь, пішла б із думкою, що Шекспіра справді не можна перекласти українською, хоча це вже давним-давно зроблено. Висновок із цієї історії: тільки знаннями ми можемо дати відсіч усім недоброзичливцям нашого слова. І, звичайно, якісним продуктом — сильними українськими творами. «Ой яка чудова українська мова» – не проходить. За Малковичем, хоч і кажуть, що наша мова солов’їна, але не можна покладатися на самих соловейків.
… МАЛЮНКОМ, НА ЯКОМУ МЕНІ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ МІСЦЯ … Пишу ці рядки ще до світанку, а поруч у кімнаті посапує одне з двох моїх маленьких сонечок — синочок. Днями чотирирічний Олесик видав перл. Синочок, який на місці не може всидіти і секунди, захопився малюванням і тепер по 2 — 3 години поспіль чаклує на папері з олівцями. І це не може не тішити тата, в якого є диплом учителя образотворчого мистецтва. Приходжу пізно ввечері з роботи. Малий зобразив будиночок із трьома вікнами. Коментує: «Тут живе мама Мар’яна», «Тут — сестричка Дзвінка», «Тут — я». «А де тато?» — запитує дружина. «А тато живе на роботі!» У мене аж перехопило дух: вустами ж дитини глаголить істина! Внутрішній голос почав диктувати: чоловіче, ти втрачаєш у житті те, про що потім будеш шкодувати і чого ніколи не повернеш. Адже де б ти не був, що б не робив, єдине місце, де на тебе завжди чекають, чи з перемогами, чи з поразками — це твоя домівка. Пам’ятаєш нещодавні слова-сльози мами: «Востаннє ти був удома 124 дні тому»?… Пишу і собі, і вам — не обділяйте найближчих своєю любов’ю і не скупіться на неї. Життя таке коротке. … Єдине, що тішить і проймає батьківську гордість в історії з Олесиковим малюнком: на кожному будиночку чи замку мого сина обов’язково є прапор. І стяг цей — завжди синьо-жовтий!
