Уже дев’ять днів минули без Григорія Гуртового… Особливо сумно, коли відходять у Вічність люди, які без пафосу й погорди, просто у спілкуванні й безкорисливій дружбі навчали творити й жити, а ми залишаємося без них на цій землі…
Уже дев’ять днів минули без Григорія Гуртового… Особливо сумно, коли відходять у Вічність люди, які без пафосу й погорди, просто у спілкуванні й безкорисливій дружбі навчали творити й жити, а ми залишаємося без них на цій землі…
Досі не віриться, що Григорій Олександрович, загартований у всіх життєвих штормах і бурях, не зустріне свою 88-му зиму. Тільки тепер усвідомлюю, як усе ж чудово, що життя звело мене із цією незабутньої Людиною, яка, попри всі багатющі досягнення на ниві історії та краєзнавства, численні звання й відзнаки, здобуті своїм розумом і працею, соромилася, коли її називали легендою. Взагалі ж, ніхто з друзів, знайомих та однодумців і припустити не міг, що Григорія Олександровича не стане. Завжди здавалося, що він похворіє-похворіє та й видужає. На початку червня він за станом здоров’я не зміг вийти до польської делегації, якій я запропонувала відвідати Торчинський народний історичний музей, а вже наступного дня, окріпнувши, презентував свою нову книгу в селі Білосток. Після публікації некролога в Луцькій районній газеті довелося почути й таке: «Старша людина, поважний вік — усе закономірно…». Так, життя триває. Але важливо усвідомити, що такі, як Гуртовий, трапляються на нашому шляху раз у Вічність, поділилася своїми роздумами молода журналістка Світлана Зозуля.
