НОВИЙ ЗАГОРІВ: ЛЕГЕНДА І ПОДВИГ

Минулої неділі в селі Новий Загорів Локачинського району відбувся традиційний мітинг-реквієм на вшанування світлої пам’яті героїв ОУН — УПА з чоти Берези, котрі полягли тут у вересні 1943 року в нерівному бою із гітлерівськими окупантами

Петро БОЯРЧУК


За СРСР правда про цей бій замовчувалася, всіма способами спотворювалася, переінакшувалася і витлумачувалася так, як було вигідно совєтській владі. Вона ж усіляко намагалася стерти із людської пам’яті не тільки найменші згадки про героїку національно-визвольних змагань сорокових-п’ятдесятих років ХХ століття (щось подібне нинішня влада чинить із пам’яттю про Помаранчеву революцію), а й створити і назавжди утвердити у свідомості думку про те, що повстанський рух був чимось помилковим, а український повстанець був бандитом, тупим грабіжником, прислужником гітлерівських окупантів, зрадником і ворогом українського народу.
Але бій у Новому Загорові, як і немало інших, є тим конкретним фактом, що вивищували і нині вивищують повстанську боротьбу до вершин незрівнянного подвигу, здійсненого заради майбутнього України і з вірою в Українську Соборну Самостійну Державу, а не у чиїсь креса, околицю, губернію чи регіон. А наперекір замовчуванню і неправдивому тавруванню українського визвольного руху, саме ця віра, спираючись на пам’ять про минулі звитяги, народжувала героїчні легенди, які й дотепер тісно переплітаються з конкретикою реальних фактів. А що легендам в усі часи властивою була гіперболізація, то цю їхню рису і намагаються нині використати у боротьбі з тією ж історичною правдою декотрі нинішні політики, прагнучи знову загнати українське мислення в рамки колишніх здебільшого Москвою писаних «істин», і назавжди стерти з нашої пам’яті найменші згадки про героїчне минуле. Адже, допоки живі ці згадки, доти живою залишається спонука до боротьби та переконаність в силі народу, який через ментальну його довірливість можна ввести на час в оману, але не можна перемогти.
До таких міркувань схилив випадок, що трапився якогось року в Новому Загорові під час традиційного мітингу-реквієму на вшанування повстанського подвигу. Виступаючи, один із промовців безоглядно кидав у натовп патетичні фрази про те, як три дні та три ночі гримів тут на території колишнього Різдво-Богородицького монастиря бій упівців із гітлерівськими карателями, і так докладно розповідав про втрати останніх убитими та пораненими упродовж першого, другого і третього днів (довівши загальне число цих втрат до 1240 осіб), немов служив у штабі командувача всіма тогочасними каральними акціями на Волині обергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха. А трохи осторонь двоє молодиків доволі голосно, щоби чути було тим, хто поряд, обмінювалися з цього приводу репліками. «За совєтів, — сказав один, — переконували, що тут взагалі ніякого бою не було, зараз твердять, що мало не таке, як під Курськом, було бойовисько. Виходить, правда нікому не потрібна?» — «Всі говорять про правду, — продовжив другий, — а як до діла, то вибирають вигадку, бо вона красивіша» — «Так, — погодився перший, — наче подвиг без вигадки вже й не подвиг» — «Але де ж тоді подвиг, а де вигадка? І чи був подвиг, якщо вигадка зверху»? Пасували словами, неначе м’ячиком, граючи у пінг-понг, але запитання «де ж тоді подвиг, а де вигадка» зависло в повітрі спонукою до невіри. І я не стримався, зауважив їм, що не треба плутати легенду з вигадкою, бо вона є не чим іншим, як дитям народного прагнення зберегти у пам’яті факт, котрий мав місце, але не об’єктивним відображення самого факту. А що через тривале замовчування легенда відбитком лягла і на деякі твори літературної документалістики та меморіальний напис на повстанській могилі, то особливої прикрості в тім також нема. Але якою ж була реальна дійсність?
Для себе особисто з’ясовувати це я почав у 80-х роках минулого століття, а, власне, відтоді, коли уперше побував біля руїн Різдво-Богородицького храму і тільки пам’яттю людською позначеної тоді (не було на ній ні хреста, ні надгробка) спільної повстанської могили. Доля ж розпорядилася так, що у серпні — вересні 1990 року мені першому серед професійних журналістів, а газеті «Волинь-нова» (тоді — «Радянська Волинь») — першій серед офіційних періодичних видань України випало широко розповідати про цей бій, спираючись на результати тривалої журналістської розвідки, підсумком якої стала видана 2006 року повість-хроніка «Бій під стінами храму». Але й вона не є в цих дослідженнях завершальною крапкою, оскільки ряд штрихів, які доповнили та уточнили загальну картину перебігу тих подій, з’явилися вже пізніше. Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, розповім про те, що наразі окреслює бій у Новому Загорові з найбільш наближеною до дійсності чіткістю. Отже, у дійсності повстанська чота під командуванням Берези (44 вояки, до яких перед самим боєм долучився і зв’язковий із «Січі») прибула у Новий Загорів наприкінці дня у п’ятницю 10 вересня 1943 року. На постій вона зупинилася у приміщенні школи біля ще за Першої світової війни частково зруйнованого монастиря, довкіл якого весною 1943 року під час вишколу УПА було облаштовано оборонні позиції. Їх і зайняли попервах повстанці, коли приблизно між четвертою-п’ятою годинами 11-го вересня були оточені ворожою навалою і вступили із нею в бій. На озброєнні повстанців — міномет, кулемет «Максим», три кулемети Дегтярьова і кулемет «Люїс», приблизно десять трофейних німецьких автоматів, гвинтівки (в основному совєтські СВТ), ручні гранати. Майже всі вояки зі складу чоти — селяни, серед яких немало уродженців Горохівського району, всі — українці. Декотрі служили у Війську Польському і 1939 року воювали у ньому з гітлерівцями. Інші, за завданням ОУН, від початку гітлерівської окупації були в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року перейшли в УПА.
На озброєнні карателів, число яких швидко зростало і кількісно переважило чоту в десятки разів, окрім кулеметів, автоматів та гвинтівок, — легка гармата, оснащені кулеметами танкетки (від 8 до 11 бронемашин), але не танки, що про них говорить легенда, прозваний «рамою» літак-коригувальник, від 3 до 6 бомбардувальників, літак зв’язку «Шторх». Окрім німецьких каральних формувань, до акції в Новому Загорові були залучені підрозділи польської допоміжної поліції, можливо, і підрозділ, створений влітку 1943 року в Горохові з полонених совєтських вояків (приблизно 50 осіб). Бій тривав упродовж цілої доби, на завершення якої рештками сил повстанська чота, підтримувана вогнем поранених бійців, котрі залишились у стінах колишнього монастиря, кинулася на прорив і вийшла з оточення. Але вступити до монастиря, що продовжував боронитися до останнього, карателі змогли тільки близько полудня 12-го вересня. На місці бою вони знайшли 29 полеглих стрільців, один із яких (мав на собі німецьку уніформу) був поцілений кулею в груди, але, мабуть, ще подавав ознаки життя. Його тут же повісили. Легенда назвала цього повстанця росіянином, але німецьку уніформу серед вояків чоти носив тільки уродженець села Скобелка Горохівського району Степан Хринюк, котрий був українцем з діда-прадіда.
Всупереч легенді, яка стверджувала, що чотовий Береза «з Галичини», вже незаперечним, здається, є те, що командиром чоти був уродженець села Береззя (нині — Сьомаки) Луцького району Антон Марценюк, який за різних обставин називався Андрієм та Федором. І кулеметник Федір Бабій (Макаренко), котрого легенда поховала в повстанській могилі разом із іншими вояками, насправді залишився живим, про що наша газета свого часу розповідала. До речі, з бою він, очевидно, вийшов разом із стрільцем Петром Коцюбою (Грізним), якого легенда помилково ототожнила із кулеметником Гайсиком. Тим часом особа Гайсика донині залишається не з’ясованою. І дотепер єдиним найближчим до дійсності, а не легендою створеним свідченням про втрати ворога є опубліковані 1949 року в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра. «У цьому нерівному бою, — ідеться у них, — загинуло близько 400 німців».
Тим часом коротко — про повстанців Івана Андрійовича Баламута з нинішньої Мар’янівки та Івана Петровича Андрійчука з колишнього хутора Зигмунтова (тепер — Звиняче) Горохівського району, які були учасниками бою і нові свідчення про яких автор одержав завдяки жителям Мар’янівки Анні Мороз та Марії Захарчук — рідної сестри Івана Баламута, а також жительці Звиняч Оксані Джиквас та мешканцеві Ковеля Петрові Андрійчуку — наймолодшому братові Івана Андрійчука. Обидва повстанці — сільські хлопці, обидва інтелектуально розвинуті, освічені. Всупереч легенді, яка стверджувала, що Іван Баламут загинув у сутичці з поляками, коли після бою добирався у Мар’янівку, до батьківської хати він дістався щасливо. Відтак жив тут кілька днів, а потім вирішив піти на хутір полеглих у Новому Загорові Григорія та Івана Ліщуків, аби особисто повідомити про долю цих повстанців їхніх батьків. Тоді й перестріли його, беззбройного, поляки-поліціянти на дорозі в тій частині Мар’янівки, яку і нині називають Мусін. Тут же розстріляли.
Іван Андрійчук, маючи відповідну освіту, у вересні 1941 року викладав у Звинячому в школі німецьку мову і звідси був забраний гітлерівськими окупантами в Горохів перекладачем. За підробку документів, які давали змогу українським хлопцям та дівчатам уникати відправки до Німеччини, у 1943 році був гітлерівцями заарештований і вирвався з-під арешту в березні того ж року завдяки нападові повстанців на Горохів. Так потрапив до УПА. З батьками востаннє зустрічався у вересні 1943 року. Був, очевидно, в бою у Новому Загорові, поранений в руку. У грудні того ж року при допомозі провокаторів-поліцаїв Івана Андрійчука, на якого гітлерівці вели справжнє полювання, знову було схоплено. Утримували юнака у Володимирі-Волинському, де із наближенням фронту розстріляли...

На фото: Колишні повстанці Петро Сохацький (Турійський район) та Петро Мартинюк (Володимир-Волинський) на святі у Новому Загорові.