НЕ БУДЕ АВТОБУСА — НЕ ПУСТИМО ДІТЕЙ ДО ШКОЛИ!

Дорога до знань учнів села Березники Ратнівського району вимірюється 5-ма кілометрами пішої ходи

«Не пустимо дітей до школи!» — болісно різонули слова батьків із листа до редакції. І тому вже наступного дня мчу під самісінький кордон із Білоруссю, де насамперед в очі впадає дивовижна краса Полісся з озерами і майже незайманою туристами дрімучою красою лісів…

Леся БОНДАРУК


У листі до редакції за підписами 12 батьків із села Березники Ратнівського району скарга, що їхні діти мусять долати 5 кілометрів до школи, а влада у той час звітує про успішне виконання програми «Шкільний автобус». «Якщо питання підвозу до 25 вересня не буде вирішене, наші діти не підуть до школи», — у цих ультимативних словах звучить відчай і невимовна тривога.
Машина зупинилася у селі Самари-Оріхові біля охайної, біленької одноповерхової школи, де на подвір’ї діти збирали яблука. У дверях школи показалася жіноча постать. Це — директор Євдокія Олексіївна Халамай. У розмові з’ясували, що саме сюди — в НВК-ЗОШ І-ІІІ ступенів — ходить 50 дітей: 34 — із села Березники і 17 — із села Підлісне (а ще чимало є вихованців дитсадка, їх довозять самі батьки). Всього тут навчаються 207 учнів, працюють 33 педагоги (до речі, на роботу їх також не підвозять — добираються самостійно), дитсадок відвідують 62 малюки. «Якщо б ми мали свій шкільний автобус, — розповідає Євдокія Олексіївна, — то навчання було б на 9 ранку, діти хоч би висипалися. Бо рейсовий автобус «Ратне — Березники», який вранці підвозить школярів, приходить у 7.30, а навчання розпочинається о 8.30. Назад учнів відвозить інший рейсовий автобус «Камінь-Каширський — Ратне», але буває, що він ламається, тоді дітям доводиться додому йти пішки, а дехто їде велосипедом».
Невеличка екскурсія школою: учні уважно слухають вчителів, відповідають біля дошки. На шкільному стадіоні гамірно — під наглядом вчителя фізкультури хлопці середніх класів грають у футбол. М’яч ганяють захоплено, часом із таким азартом, що курява з поля здіймається вище самих дітлахів. Поруч стадіону санвузол — кам’яна споруда з дерев’яними дверима і підлогою. До дверей школи від цього туалету — метрів 10, тож у дощову осінню пору або взимку школярі добряче встигають змокнути і змерзнути, доки перебіжать туди. А тим часом у Міністерстві освіти і науки в столиці владні мужі напередодні навчального року звітували про успішне обладнання внутрішніх санвузлів у сільських школах України. І де вони тут?
Дорога у село Березники звивається то полем, то лісом. Я б боялася відпустити свою дитину пішки: не відомо хто може вийти з лісу — бандит чи якийсь інший збоченець, а на відкритій частині траси ніде сховатися від негоди чи машини, яка може летіти з шаленою швидкістю. Жодних умов для пішоходів, тим більше попереджувальних дорожніх знаків про те, що тут можуть ходити діти. Одразу за селом — прикордоння. Сусіднє село Леликово уже білоруське, колись був перехід туди, а нині він закритий, не дозволяють у лісах навіть ягоди і гриби збирати, а їх надзвичайно багато. Біля Березників є ще два мальовничі озера Оріхове і Засвяття, які дуже полюбляють відпочивальники в теплу пору. Тож батьки мають багато підстав для тривоги за дітей, які ходять пішки на навчання.
Перше враження про Березники — багатодітні сім’ї. Зустрічаю Людмилу Петрівну Оніщук, яка гуляє з дворічним малюком. У неї четверо дітей, з яких двоє учнівського віку. Її сусід — Анатолій Леонідович Октисюк — має шестеро дітей, з них четверо школярів, навчаються у 2, 5, 6 і 8 класах. Селяни скаржаться, що писали лист із відчаю, що важко дітям ходити пішки, бо до школи далеко. Кажуть, що рейсовий автобус возить людей на роботу вранці, а тому учням буває важко у нього сісти. Батьки бідкаються, що радо віддавали б дітей і в дитсадочок у ті ж Самари-Оріхові, але через проблему транспорту малюки мусять сидіти вдома. Слухаю їх і згадую слова міністра освіти і науки Дмитра Табачника про обов’язкову дошкільну освіту дітей із 5 років. Держава зобов’язує, закони гарантують, а що маємо насправді?
Йду далі селом. Назустріч із дитячою коляскою їде Людмила Миколаївна Октисюк (до речі, прізвище Октисюк у селі поширене, тому багато однофамільців). У неї також троє школярів — один відвідує підготовче відділення, а двоє — у 5 і 7 класах. Матір скаржиться, що діти часто хворіють, тож після того, як пішки приходять зі школи з важелезними наплечниками з книжками, зовсім сили не мають. А до найближчої лікарні звідси 40 кілометрів, аптека також далеко. А ще жінка повідомила, що по суботах на навчання дітей зовсім рейсові автобуси не возять, а у будні в негоду їздять, як їм заманеться. Зовсім немає довіри березнівчан до рейсовиків.
Ходжу селом, розмовляю з людьми. Раптом — як на замовлення — виїжджає автобус «Ратне — Березники». У ньому лише троє маленьких пасажирів, яких водій висаджує — двоє хлопчиків-близнят і дівчинка повернулися з навчання. «А де інші учні зі школи?» — питаю у дітей. «Самі прийдуть», — відповідають хором. От вам і підвезення. Очевидно, цей рейсовий автобус не міг (чи не захотів?) чекати на старшокласників, у яких навчання завершиться за годину-дві.
Голова селищної ради в селі Самари-Оріхові Василь Володимирович Трофимук розуміє недовіру селян, бо минулого року два приватних підприємці, які здійснюють рейсові перевезення селян, посварилися між собою за маршрути. У результаті цього, як стверджує голова сільради, понад місяць (а за словами батьків села Березники — півроку) дітей до школи не возили і вони долали відстань 5 кілометрів пішки — у спеку і негоду. Нині Василь Володимирович запевняє, що перевізники, які отримують доплату від сільради за перевезення школярів, працюватимуть справно. А я згадую розповіді батьків і чомусь у це не дуже вірю.
Напередодні цього навчального року для села Березники з районного відділу освіти запропонували шкільний автобус. Щоправда, той, який дали в село, мав уже понад 20 років експлуатації. Голова сільради розповідає, що важко було знайти водія з потрібною категорією, а коли знайшов чоловіка віком після 50 років, той оглянув машину і сказав: «Я на такому старезному автобусі працювати не буду». Василь Володимирович пояснює, що мусив відмовитися від автобуса, бо через значну віддаленість їхніх сіл від районного центру або міста не зможе навіть запчастин знайти на ремонт уже майже антикварної машини, тому надія або на рейсові маршрутки, або на те, що влада змилується і надасть кращий шкільний автобус.
У Ратному начальник районного відділу освіти Валентин Степанович Андросюк не розуміє позиції голови сільради. Стверджує, що автобус, від якого відмовилися у Самарах-Оріхових, справно возить учнів у село Річиця, де навчається 250 дітей. Раніше у цьому селі був старий автомобіль такої самої марки, якого в райво пообіцяли віддати їм на запчастини, тому зрозуміло, чому в Річиці погодилися взяти той автобус. Три новеньких автомобіля, які отримали нещодавно в район за програмою «Шкільний автобус», передали на перевезення учнів до навчально-виробничого комбінату, де навчається 561 дитина. Нові автобуси понад 30 кілометрів спочатку завозять молодь на комбінат, а потім розвозять школярів ближніх шкіл, після навчання назад забирають. Тож, за словами Валентина Степановича, працюють цілісінький день, а не стоять і чекають лише біля одного навчального закладу.
…Дорогою у райцентр у селі Межисить ми проїжджали біля школи. Приємно було бачити, як новенький гарний автобус чекає діток, щоб відвезти додому. Не всім школярам випадає таке щастя. Березниківські діти свою дорогу до знань і надалі спросоння мірятимуть кілометрами?