Відтоді, коли з благословення більшості з-під купола (української?) Верховної Ради «стартував» мовний закон Колесніченка-Ківалова, минуло 68 днів, тривожних для кожного українця...
Відтоді, коли з благословення більшості з-під купола (української?) Верховної Ради «стартував» мовний закон Колесніченка-Ківалова, минуло 68 днів, тривожних для кожного українця. Бо не відомо, що чекає державу Україна на мовному «фініші». Скільки виборців спіймається на «мовний гачок»?
Галина ШАФЕТА
Естафетна ж регіональна паличка із написом «Лучший в мире язык — мой!» уже майже на кордоні з Угорщиною. Та це ж не факел з олімпійським вогнем, який викликає загальнонародне захоплення, радість і сподівання на перемогу в чесній спортивній боротьбі за медалі… Спочатку і ми сподівались, що той «шахрайський» мовний закон не підпише спікер. Пізніше — що не підпише Президент, бо мав час поставити свій підпис після парламентських виборів. Марно сподівались: обидва підписали. Тому не віриться, коли сьогодні з високих трибун чути: «Українська мова не ослабла». Ось лише прагнемо виправити якісь «недоліки». Створимо робочу групу, змінимо навіть назву закону. Тепер він буде називатися «Про порядок використання мов в Україні». Отже, даремно в суспільстві піднімається багато галасу щодо мовного питання, яке підігрівається опозиційними партіями чи окремими радикалами, націоналістами, а саме цим законом нібито захищаються національні інтереси держави Україна. Але «процес пішов», як часто колись повторював Михайло Горбачов, генсек КПРС, перший і останній президент великого Радянського Союзу. Радів так «перебудові», яку ініціював. Нині ж «мовному процесу» радіють хіба що регіонали. Та коли політики додають до існуючих та ще й під час передвиборної кампанії «языковые» проблеми, то не відомо, кому радіти, а кому плакати доведеться. Залишатись байдужим спостерігачем цього мовного регіонального марафону не можу, тому й запитую: невже нашим великим государям і великим господам потрібні ще й великі народні потрясіння? І ось 8 вересня ц. р. по радіо чую: у м. Берегове на сесії міської ради прийняли закон, що угорська мова в місті стає регіональною. Справді славне і прекрасне містечко Берегове, що в Закарпатській області. Розташоване за 70 кілометрів від Ужгорода і близько п’яти кілометрів від перетину кордону з Угорщиною. У цьому районному центрі проживає — згідно з переписом 2001 року — 25,5 тисячі осіб. Живуть тут гарні, працьовиті, порядні люди. Знаю, бо маю знайомих і навіть далеких родичів. Тут мешкають угорці (48,1 %), українці (38,9 %), цигани (1,7 %), росіяни (1,5 %) та представники інших національностей. Хоча за 11 років, що минули з часу останнього перепису, склад національний був би дещо іншим. А про наступний перепис населення в нашій державі іноді дізнатися можна лише із ЗМІ, хоча в якому році він відбудеться, держава не визначилася. Якщо й відбудеться колись, то нібито графи «національність» не буде. Хіба що добровільно людина заявить, до якої національності належить. Якщо це правда, тоді як можна буде визначити національний склад у державі чи в якомусь подібному до Берегового містечку? Адже і в паспорті громадянина України про національність мова не йде. Колись навіть «радянський народ» мав національність. Мабуть, всі станемо інтернаціоналістами або земляками… Не виключено, що всі будемо розмовляти якоюсь, але однією мовою. Невже будемо вивчати есперанто? Та повернемося до сьогодення і того закону, що «крокує» теренами нашої країни. Ніяких претензій до російської чи угорської мов у мене немає, бо немає «добрих» чи «поганих» мов, а найлегша — рідна мова. Проте уявити можна і таке, що завтра, наприклад, сесія якоїсь ради — міської, районної, сільської — отримає наказ «к исполнению» і прийме сьогоднішній мовний закон, який інакше, як абсурдним, назвати не можна. Абсурдність може вирости до величезних розмірів, коли замість слова «регіональна» мова з’явиться «жеківська», «будинкова», навіть мова одного під’їзду, коли невелика кількість осіб не української, скажімо, а якоїсь однієї з Азійського чи Африканського континенту не захочуть говорити нашою державною. Що тоді? Хтось скаже — «старечий маразм», «безумство». Ні! Треба не забувати, що світ жорстокий, люду голодного багато, а їсти хоче кожен. Здається, що державні чиновники усіх рангів не державу будують на цій благодатній частині Землі, а новітню Вавилонську вежу, яка залишилася в історії людства символом сум’яття та безладу. Згідно з легендою, коли багаті й горді люди вирішили побудувати вежу «до самого неба» (за нинішніми мірками — це висота 30-поверхового хмарочоса), Бог розгнівався на пихатих і нерозсудливих людей та покарав їх, змусивши будівельників розмовляти різними мовами. А не розуміючи один одного, будівельники припинили будівництво і розійшлися. Було це ще у ІІ тисячолітті до нашої ери, тобто 4 тисячі років тому. Історики і археологи довели, що в основі легенди лежать справжні історичні події — на самому верху було житло божества із позолоченим столом і ложе. Нині залишилися лише фундамент і нижня частина стіни. Багатство і пихатість — це те найвище, до чого прагнуть і чим сьогодні хизуються люди, яких ми, вибираючи на відповідальні посади, неначе наймаємо керувати українським суспільством. Саме такі людці, постійно посилаючись на світову економічну кризу і на неписане правило «все продається і все можна купити», вже потирають руки і бачать себе в омріяному кріслі народного депутата. Бо вибори вони перетворюють на бізнес-проекти. Але ж мову не продають, тому й купити її не намагайтесь!
Р.S. Дописуючи ці останні гіперпесимістичні рядки, роздумую, чи варто їх давати до редакції газети, а розгорнувши «Волинь-нову» за 15.09.12, читаю: «Село визнало румунську мову регіональною». Невже і справді саме погані думки реалізуються? Не дай Господи! м. Луцьк
