«Нещодавно перестало битися серце дорогої для нас людини — нашого батька — Миколи Всеволодовича Шаповаліка (на фото)...
«Нещодавно перестало битися серце дорогої для нас людини — нашого батька — Миколи Всеволодовича Шаповаліка (на фото). Він був великим життєлюбом, завзятим хліборобом, відданим роботі керівником, люблячим чоловіком, вимогливим, але справедливим татом, хорошим дідусем. У нього була непроста доля, та, незважаючи ні на що, він завжди залишався розсудливою людиною. У нашій пам’яті залишилися лише теплі спогади про нього, які ми збережемо на все життя», — такими рядками розпочинають лист, який надійшов на адресу редакції «Волині-нової», його сини — Олег та Володимир
Народився Микола Всеволодович у селі Широке Горохівського району в бідній багатодітній сім’ї, де було п’ятеро дітей. Війна забрала у родини годувальника та батька. Тому нелегким було дитинство у маленького Миколки. Пройшло воно, як і в більшості тогочасних хлопчаків, на пасовищі, в лісі, в постійних домашніх клопотах. Та, незважаючи на всі труднощі, він закінчив Володимир-Волинське пед-училище, згодом працював учителем фізкультури та інструктором Берестечківського райкому комсомолу. Коли прийшла пора — став на весільний рушничок. У молодого подружжя Шаповаліків народилося двоє синів. Життя завертілося на повну, адже треба було ставити дітей на ноги, піклуватися про сім’ю. Двадцять років Микола Всеволодович працював у селі Шклинь, де упродовж усього цього часу й очолював колгосп. Господарство ледве трималося на плаву, попередні керівники дуже його занедбали. Та завдяки власній впертості та наполегливості, з допомогою односельчан йому вдалося навести порядок і підняти колгосп на ноги. Шклинівське господарство стало визнаним не лише в районі, а й за його межами. Незважаючи на власну зайнятість, Микола Шаповалік встигнув ще й дві вищі освіти здобути — закінчив Вищу партійну школу та Львівський сільськогосподарський інститут. «Батько, як мала дитина, тішився тим, що вдалося досягнути і був відданим своєму селу. Але, мабуть, волею долі йому довелося попрощатися з рідним господарством і віддати десять років життя Луцькому цукропромі. Тодішня влада гідно оцінила працю нашого батька, нагородила його орденом Трудового Червоного Прапора та ювілейними медалями. Але не нагороди були для нього головними у житті. Повага й любов своїх односельчан — ось найвищий і найцінніший орден для нього,” — зауважують сини Олег та Володимир. Все село проводжало Миколу Всеволодовича в останню путь, на очах у багатьох людей були щирі сльози. Хоча він і не нажив великих багатств, та прожив гідне й достойне життя, яке оцінили люди. Спочивайте з миром, вічна Вам пам’ять.
