Напередодні Дня вчителя ми помандрували в Андріївку — рідне село волинського благодійника і мецената, президента групи компаній «Континіум», кандидата в народні депутати України Степана Івахіва...
Напередодні Дня вчителя ми помандрували в Андріївку — рідне село волинського благодійника і мецената, президента групи компаній «Континіум», кандидата в народні депутати України Степана Івахіва. Помандрували, щоб познайомитись із мамою Марією Іванівною, яка була його класним керівником та вчителем математики водночас, і подякувати за сина. Помандрували, бо мала батьківщина — це та земля, яка навчає першою і першою ж спитає. Це той край, де тебе пам’ятають маленьким і розказують про тебе правдиві, зворушливі речі…
Наталка ІВАНЧЕНКО
Марія Іванівна ІВАХІВ, мама Степана Петровича: «ЗА ВСЕ ДОБРЕ, ЩО СИН РОБИТЬ, ЙОМУ БОГ НА НЕБІ ЗАПИШЕ» — Маріє Іванівно, в школі про вас кажуть, що ви були вольовим учителем: якщо син, як і кожна дитина, робив збитки, то найперше питали з нього… — Я дійсно тримала дисципліну. Їхній клас був через стіну від учительської — тридцять три дитини! Директор, бувало, гукає: «Маріє Іванівно, йди, бо твої вже там перевертають усе догори дригом». І якщо Степан брав у тому участь, то перш ніж сварити чужу дитину, починала з нього. Клас Степана був дуже дружним. Після закінчення школи вони започаткували традицію зустрічатись кожні п’ять років. Мене та інших учителів, навіть тих, у яких не вчилися, запрошують завжди. По старших їдуть автівками, забирають, а потім відвозять назад. — Син не ображався на свою строгу маму? — Ні, не ображався. Він бачив мою роботу і в класі, і в учительській, відчував, що я чиню справедливо. Степан дуже швидко звик до школи, а от у садочок ходити не хотів. Коли старша сестра Леся пішла в перший клас, я брала Степана з собою. Вона вчилася, а він сидів ззаду за партою і малював. Був дуже чемний і ніколи не заважав. Коли сам почав навчатися, то після уроків відвідував групу продовженого дня. Вчителька Надія Мар’янівна дивувалась, як швидко він виконував завдання, і додатково давала йому читати книжки. Коли він втомлювався, то приходив до мене в учительську, де я перевіряла зошити. Потім ми разом ішли додому. Він часто каже, що виріс в учительській. І так воно було насправді. — Маріє Іванівно, ваша заслуга в тому, що Степанові Петровичу блискуче давалися точні науки… — Мабуть, вони просто давалися йому легше і швидше. Але й з усіх інших предметів він був відмінником: восьмирічку в Андріївці закінчив із похвальною грамотою, а десятирічку в сусідньому Красному — із золотою медаллю. Думала, що Степан навчатиметься в Дублянах, а потім так склалося, що вступив до Інституту водного господарства у Рівному за співбесідою — на всі питання комісії відповідав дуже добре, його мені вельми хвалили. А після першого курсу пішов в армію — і нові переживання: четверо його однокласників потрапили служити в Афганістан. Степанові випало частину служби відбувати біля Чорнобиля. — Як часто під час навчання приїздив додому допомагати, наприклад, із господарством? — Він завжди виконував сільську роботу, тому й знав, коли буде корисним найбільше. Колись ми з чоловіком тримала чимале господарство, бо хотіли ставити хату. Якось терміново треба було скосити ділянку з вівсом. І Степан приїхав увечері, зробив усе, що просила, а зранку — знову на навчання. Зараз і господарства немає, і приїздить не так часто, як хотілося б. Але на Великдень з родиною — це святе! Як буває вдома, то такого нема, щоб не поговорив з людьми, яких зустріне. «Портфель» зовсім не змінив мого сина. За все добре, що він робить, йому Бог на небі запише. — Як треба виховувати дітей, щоб виростали такими, як ваш син? — Колись із батьками можна було відверто поговорити. Вони розуміли, що коли дитина помиляється, то можна і треба вжити якихось заходів. Теперішні батьки ставлять своїх дітей над усе, а це не є добре — вони мають знати міру. Батьки сьогодні забувають, що школа лише допомагає виховувати, але головне слово — за ними. Дітей треба любити та підтримувати, але й спитати, коли щось не так. — Напередодні Дня вчителя вам скажуть багато теплих слів як фахівцю, як мамі сина, якого ви гарно виховали. А от що сьогодні побажали би Степанові Петровичу? — Найперше, щоб був здоровий. Шанував дружину та її батьків, сестру і маму, дбав про своїх діточок. Щоб мав повагу до всіх людей Волині!
Павло ТЕОДОРОВСЬКИЙ, директор НВК «Андріївська ЗОШ І-ІІІ ст.»: «СТЕПАН ПЕТРОВИЧ — ЛІДЕР ЩЕ З ДИТИНСТВА!» — Посаду директора я обіймаю з 2003 року. А коли в цій школі з 1975 по 1983 рік навчався Степан Івахів, вона була восьмирічною. Степана Петровича знаю не з чиїхось слів — мій брат навчався з ним в одному класі. З дитинства — лідер, з першого класу — круглий відмінник, і це підтверджують наші архівні документи. Активно займався спортом, тому що за Союзу в нашому селі діяло багато різних гуртків та секцій. Чимало важливих якостей — дисципліну, повагу до старших, вміння відстояти свою думку — прищепила йому мама Марія Іванівна, вчитель математики і класний керівник. Якось хлопці розповідали, що Степан Петрович на уроках математики міг дискутувати з мамою про те, що деякі завдання можуть мати кілька варіантів відповіді. Певен, їй імпонувала його наполегливість, хоча вона була до нього дуже вимогливою. Клас Степана Петровича збирається й досі, щоправда, на ювілейні дати — кожних п’ять років. Він завжди радо відгукується на запрошення. І ніколи, ніколи — хай які складні часи були — не приїздив без подарунків! Наприклад, у 90-х роках, коли ми і мріяти не могли про комп’ютери, він презентував їх школі. Наші діти полюбили інформатику й охоче опановували новітню техніку, а це в ті часи було великим плюсом! Згодом Степан Петрович придбав великий телевізор та відеомагнітофон, яких ми потребували. І кілька років тому, коли стільці, що слугували нам десятиліттями, зовсім розхиталися, Степан Петрович нам допоміг. Упевнений, наша співпраця не припиниться. Найперше тому, що він має велике бажання підтримувати земляків. Степан Івахів — харизматична, цілеспрямована людина. А ще — дуже скромна і проста. Заїхавши в село провідати маму, завжди охоче приходить на футбольне поле повболівати за односельчан. Дорогою спілкується з людьми, розпитує про проблеми. Я не раз був свідком того, як він допомагав у різних життєвих ситуаціях. З іншого боку, Степан Петрович ніколи не хотів, щоб його допомога якось афішувалася. Мені особисто він імпонує тим, що, незважаючи на колосальну зайнятість, тренується, має чорний пояс із карате. Для чоловіка — це досягнення, яке нікого не лишить байдужим! Хочеться бути на нього схожим.
Отець Михайло (КУХАР), настоятель Свято-Миколаївського храму села Андріївка: «ЛЮДЕЙ, ЯКІ ДОСЯГЛИ ЯКОГОСЬ ПЕВНОГО СТАНОВИЩА, ПЕВНИХ ВИСОТ І ЯКІ Є ТАКИМИ ПРОСТИМИ У СПІЛКУВАННІ, — ДУЖЕ МАЛО!» — Наступного року нашому храмові — сто років. Ми взялися за ремонт фасаду, заміну покрівлі даху. Парафіянам власними зусиллями зробити це дуже важко. Тож минулого року вирішив поїхати до Степана Петровича й попросити, як земляка, про допомогу. Досі я практично не був із ним знайомий, але від односельців знав, що є такий чоловік. Пригадую, поки декілька хвилин чекав у приймальні, не міг уявити, як пройде зустріч і чи приймуть мене взагалі, якою буде його реакція. І от кажу вам щиро: прийомом був вражений! Я маю практику спілкування з головами сільських рад, колишніх колгоспів, партійними функціонерами. Тому знаю, як можуть до тебе ставитися тільки тому, що ти — священик. А Степан Петрович вийшов, обійняв мене зі словами: «Отче Михайле, заходьте!». Я було почав про проблеми, а він, мовляв, і про це поговоримо, спершу розкажіть, як там ваші дітки, як парафіяни. І я подумав: «Ну нічого собі!». Натомість він розповів про своїх доньку та сина. Створилася якась така домашня атмосфера. Знаєте, Степан Петрович, відгукуючись на моє прохання, допоміг храму значно більше, ніж я попросив. Але хотів би наголосити не на його меценатській, спонсорській діяльності, хоч розумію, що це дуже велика справа. Після того, як ми отримали допомогу, я вважав своїм обов’язком поїхати привіти його з днем народження. І ось момент: він був у сорочці, а я — у піджаку. Він каже: «Вибачте, я піду також одягну піджак, бо незручно». Здається, такий невеличкий нюанс, але як багато він говорить про виховання, культуру й повагу до співрозмовника! Це має велике значення! Я щиро шкодую, що не було можливості спілкуватися зі Степаном Петровичем раніше. Не заради фінансової допомоги, ні! На мою думку, таких людей мало. Направду, людей, які досягли якогось певного становища, певних висот і які є такими простими у спілкуванні, — дуже мало! Ти можеш від нього багато чого навчитися. Наше спілкування і далі триватиме, бо у Степана Петровича — добрі наміри. Ось зараз вийдемо з храму на вулицю і ви побачите, що ми закінчуємо фасад. У планах — завезти землю, посіяти траву. Маємо гарний початок. Тому нема такого богослужіння, щоб ми не згадували Степана Петровича і всіх, за кого він подає записки, коли буває в селі на Великдень та день народження мами. Як священик я можу побажати Степанові Петровичу, щоб він завжди був з Богом, — це перше й найважливіше! Доброго здоров’я, щоб добрі наміри справдилися, щоб і йому допомагали! Злагоди в сім’ї, бо це нелегко при такій напруженій діяльності викроїти час для дітей та дружини. Бажаю і надалі не забувати рідного села, частіше приїздити, спілкуватися з односельцями. Мені приємно, що дуже багато вихідців з Андріївки працюють зі Степаном Петровичем у Луцьку. Він — неординарна людина. Дай Боже, щоб міг мати трохи спокійніше життя, втілювати задумані плани. Нехай Господь допомагає і благословляє!
Юрій КРАВЧУК, учитель фізкультури місцевої школи: «СТЕПАН ІВАХІВ З ТИХ, ХТО НІКОЛИ НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ НА ДОСЯГНУТОМУ. ЙОГО МІСЦЕ — ТІЛЬКИ ПЕРШЕ!» — З п’ятого по восьмий клас Степан Івахів був фізоргом, поки не перейшов у середню школу в Красне. Він дуже любив фізкультуру, займався легкою атлетикою, баскетболом, футболом. Був капітаном футбольної команди. Допомагав мені організовувати змагання у старших класах. Він з тих, хто ніколи не зупиняється на досягнутому. Його місце — тільки перше! А тому впевнений, що така людина, як Степан Петрович, могла стати фахівцем у будь-якій галузі. І вчителем фізкультури, і хіміком, і математиком. Дуже приємно чути, що він досі займається спортом. Щиро пишаюся і бажаю йому досягати успіхів в усіх добрих починаннях! Щоб, як і в дитинстві, — тільки перше місце!
Михайло РОМАНІВ, сільський голова Андріївки: «ЦЕ КЕРІВНИК, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ДАЄ ПОРОЖНІХ ОБІЦЯНОК, А РОБИТЬ КОНКРЕТНІ СПРАВИ!» — Співпраця зі Степаном Петровичем — це тільки світлі спогади! Ремонт церкви, перекриття школи, дитячий майданчик… Степан Петрович відгукнувся й на наше прохання переобладнати ФАП в амбулаторію сімейного типу. У перспективі — ремонт Народного дому, який нині в аварійному стані. Хотілося б, щоб більше було меценатів такого рівня — на прохання реагує відразу. Я не місцевий житель, з дитячих років Степана Петровича не знаю, але з першої розмови стало зрозуміло, що це добра і чуйна людина. Він хороший керівник, який ніколи не дає порожніх обіцянок, а робить конкретні справи! Від імені всіх жителів Андріївки хочу подякувати Степанові Петровичу за вагомий внесок у розвиток рідного села!
Наталія БРАТЕЙКО, завідувач дошкільного навчального закладу: «ВІН НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАЄ ПРО РІДНЕ СЕЛО» — Із грудня минулого року ми почали реконструкцію дитячого садочка, але район і область на майданчик коштів не виділили. За допомогою звернулися до свого односельця Степана Петровича Івахіва — і вже до Великодніх свят діти мали де бавитися. Наразі маємо проблему з відкриттям ще однієї групи, бо малят багато, аж дев’яносто, є черга. Знаємо, що й цього разу Степан Петрович нам не відмовить. Незважаючи на зайнятість, він ніколи не забуває про рідне село. Тож від імені всіх працівників дошкільного закладу, усіх жителів Андріївки дякуємо Степанові Петровичу за все, що робить для нас. Нехай йому Бог дає здоров’я! Бо як буде здоров’я, то все решта додасться!
На фото: Степан Івахів із дружиною Світланою та сином Антоном.
