Чим переймався і дивувався на цьому тижні редактор відділу політики газети «Волинь-нова» Володимир ЛИС...
Чим переймався і дивувався на цьому тижні редактор відділу політики газети «Волинь-нова» Володимир ЛИС...
… РЕЗУЛЬТАТАМИ ВИБОРІВ У ГРУЗІЇ ТА ЇХНЬОЮ ПРОЕКЦІЄЮ НА ВИБОРИ УКРАЇНСЬКІ Дзвінок від знайомого: — Як ви прокоментуєте результат парламентських виборів у Грузії? Для мене це — справжній шок. Відповідаю, що результат справді несподіваний, але тільки на перший погляд. Усі ми були захоплені успіхами цієї невеликої (чотири наші області за територією і населенням) країни у боротьбі з корупцією, у проведенні справжніх, а не уявних чи імітованих реформ. То чому ж волелюбні грузини проголосували за ворожі президентові Саакашвілі сили? А насамперед тому, що звільнені новою владою корумповані даішники, інші поліцейські, чиновники різних мастей і рангів нікуди не поділися з Грузії. Проникнуті ненавистю до змін, вони проводили свою чорну роботу. Звідки мільярди у новоявленого лідера грузинських опозиційних сил Іванішвілі? Ніхто до пуття так і не може пояснити. А звідти, що й у наших українських скоробагатьків. Тільки у нас вони такими стають часто вже після того, як потрапляють у парламент чи на високі посади. До того ж було б дивно, якби путінська Росія змирилася з тим, що у неї під боком така країна. А люди… Що ж, люди як люди, і грузини, на жаль, виявилися не набагато ліпшими за українців. Більшість із нас живе звичайним життям, зароблянням на хліб насущний, крутиться, хто як може. Люди готуються до зими, заготовляють овочі, фрукти, гриби, дивляться, де б ще якусь копійку прихопити, хто у прямому, а більшість у переносному сенсі. А тим часом не минає і дня, а особливо вечора, щоб у двері не подзвонили чи не постукали численні агітатори за певних кандидатів. На вулицях, ринках, у тролейбусах і маршрутках тільки й говорять про те, які грубенькі гроші отримують ці люди. А що — теж хочуть жити і щось підзаробити. Як — то вже інше питання. Зустрічаю ще одного знайомого, а він не без гумору розказує, що його родич простити собі не може помилки. Каже, що завітали отакі агітатори, запитали, за кого голосуватиме. Відповів, що не знає. Вони почали агітувати за свого патрона, він пообіцяв подумати. А тут сусід, якому розповів про це: прийшли й до мене, та я, начуваний про агітаторські походеньки, відразу зорієнтувався. Тепер хвалиться: сказав, що проголосує за найагітованішого в Луцьку кандидата, дали ні за що 500 гривень за умови, що загітує когось із знайомих чи родини. Правда чи ні те, що почув — для мене не так важливо. Важливо інше — готовність продати свій голос. Зараз це стало таким масовим явищем, що багато хто вважає результат виборів визначеним наперед. Проводжу індивідуальний соціологічний експеримент. Питаю п’ятьох перших-ліпших перехожих на вулиці, чи можуть вони назвати майбутніх депутатів-мажоритарників по волинських округах? Четверо називають багатеньких і «незалежних». Один, правда, додає: «Невже ви думаєте, що так і станеться? Не хочеться вірити». На пам’ять приходить анекдот брежнєвських часів, коли до китайця стукають і питають — він за Мао Цзедуна чи проти? Пригадуєте трохи сороміцьку кінцівку цього анекдоту? Щодо Грузії, то у четвер вранці прочитав коментар відомого грузинського політолога і соціолога Тенгіза Пхаладзе щодо результатів і наслідків їхніх виборів: «Якщо Росія розраховує, що Грузія змінить свою зовнішню політичну орієнтацію, то вона глибоко помиляється. Тому що це вибір населення Грузії, а не лише уряду Грузії». А в нас?
… ТИМ, ЩО ДАЄ НАДІЮ А надію дає доволі дружна боротьба журналістів із законом про відповідальність за наклеп. Переконаний — він би не дуже й діяв. Просто закидали пробний камінь — раз, і прагнули поселити у наші душі отого неголеного, похмурого дідька-цензора, про якого писала Ліна Костенко, — два. Щоб той цензор тримав за руку не тільки журналістів. Зараз він також похмуро запиває поразку. Але чи надовго? Судячи з висловлювань депутатів, зокрема сумнозвісної останнім часом Олени Бондаренко, яку наші сусіди-рівненці таки змусили говорити державною мовою, можливе повернення. Поки що ж маємо те, про що сказав мій колега, з яким я майже стовідсотково згідний. Президент, по суті, показав своїм слухняним соратникам, де їхнє місце. Він майже прямим текстом вказав — ви нічого не значите. Те, що ви приймаєте, може бути негайно скасовано, досить мені, а не Чечетову, тільки махнути рукою. Хочеться додати: отак би і при прийнятті закону про мовну політику. А теперішня ситуація вселяє надію, що повернення до «наклепного» закону неможливе. І тут залежить таки від результатів виборів. Але ще одна надія у мене раптом з’явилася не на опозицію, яка ганебно продала (про що кажуть скрізь) якщо не всі, то два волинських округи точно. Одвічна надія — на оте українське диво, яке приходить несподівано. І ще вселяє її бунт… технічних кандидатів. Кілька з тих, хто повинен був відібрати голоси у тих же опозиціонерів, за неофіційними даними, раптом побачили, що люди їм здатні повірити і всерйоз самі повірили, що можуть стати депутатами. Їх намагаються залякати, проводять відповідну роботу. Але здається, що рух цього воза чи кількох возів уже не зупинити, і я передбачаю, принаймні, що по одному з округів слід очікувати сенсацію. Чекати залишилося недовго.
… ПОСТІЙНИМ ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ Принаймні чотири рази на день я переходжу вулицю Шопена у Луцьку на її початку від проспекту Волі. І рідко коли не стаю свідком ось такої сцени. Коли на світлофорі загорається зелене світло, пішоходи дружно вирушають через той перехід. А в цей же час рухаються автомобілі, які повертають направо з проспекту Волі на Шопена. Очевидно, це не протирічить правилам дорожнього руху. Але водії рідко коли гальмують перед тими, хто переходить вулицю. Або їдуть собі далі, лякаючи і якось обминаючи перехожих, або якщо гальмують, то в останню мить, що призводить до чималих дорожніх мікропригод. Люди шарахаються, лунає розпачливий крик, а часом і падають на асфальт. Ось і на цьому тижні іномарка зачепила вже літню жінку. Зачепила і помчалася далі. Жінка з чиєюсь допомогою підвелася і пошкутильгала під сигнали машин, які вже почали рух. На протилежному боці вулиці вона почала осідати на тротуар. Її оточили люди. Хтось сказав, що запам’ятав номер машини, але жінка відмовилася звертатися до міліції: — Я знаю, яка то морока, — сказала вона з безнадійною інтонацією. — Питатимуть: хто та де живу, чи правда, треба свідків, а то, певно, «крутелик», то ще й винною буду. Нічого, мені уже полегшало, серце відпустило, нога тільки трохи болить. Я ж подумав, що може на тому місці таки треба було б поставити даішника (ну, хай не такого, як із досить непоганого однойменного серіалу) чи когось там. У формі чи без форми. Хай би хоч якийсь тиждень постояв і поспостерігав. А, може, когось і злякав би…
… ТИМ, ЩО МАЛО Б НЕ ДИВУВАТИ, А БУТИ НОРМОЮ Нашого покійного колегу по роботі Мирона Александровича у нашому мікрорайончику називали єдиним справжнім європейцем серед власників собак. І хоч собачка у нього був маленьким і злякатися його могли б хіба якісь мишки чи маленькі кошенята, Мирон Пилипович завжди виходив на прогулянки із совочком і мішечком. Пройдіться ж по вулицях Луцька, як й інших волинських міст, і ви побачите мало не на кожному кроці, особливо у центрі міста, наслідки собачого вигулювання, які засвідчують, що ми таки не європейці, навіть на знаменитій луцькій «двохсотметрівці». А ще пляшки просто на тротуарі, обгортки від цукерок і морозива, шматки паперу, недопалки. Кидають дорослі й діти — біля лавочок, на алеях і на зупинках громадського транспорту. Ці людні місця нерідко застеляють цілі шари від лушпиння насіння соняшника. І вже дивно було побачити сценку, свідком якої став цими днями. Я аж зупинився. Йшли мама з донькою молодшого шкільного чи дошкільного віку. Коли дівчинка викинула цукеркову обгортку, мама взялася тактовно, але наполегливо вимагати, аби вона підняла папірець, і казати, що так ніколи не треба робити. І запитала: «А якби всі кидали?». На що дівчинка тільки кинула коротко: «Мамо, дивися». І вона, на жаль, мала рацію. Але мені здалося, що мати своїми словами закликала доньку зробити те, до чого ще понад тисячоліття тому закликав знаменитий китайський поет Лі Бо: «На інших не дивися, заглянь у власне серце. Це можна зробити, навіть оглядаючись довкола».
… ЧОМУ ПАМ’ЯТЬ КОШТУЄ ТАК ДОРОГО І ТАК ДЕШЕВО – ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ У Краснодоні на Луганщині відкрили відреставрований, відремонтований, добудований і розбудований комплекс «Молода гвардія». Відкриття було приурочене до 70-ліття цієї підпільної організації. Вразило не те, що відбулося на фоні реставрації радянських «звичаїв та обрядів», це вже стає звичним. Вражає названа цифра витрачених коштів на ці роботи — 30 мільйонів гривень. Не мільйон, не два, не три, а цілих 30! Показ самого комплексу приголомшив. Зроблено з великим розмахом і пишністю. Хоча існує й версія підпільника-антифашиста Євгена Стахіва, єдиного живого учасника організації, що це було українське молодіжне націоналістичне підпілля. Але після того, як про нього дізналися у Москві, «перероблене» в комсомольське. Про це, звісно, ні слова. І тут же пригадалися сюжети з тієї ж Луганської області. Міста, в яких обшарпані будинки, що давно не знали ремонту. Селища, в яких не працюють або постійно виходять з ладу водогони і величезні черги до машин із водою. Регулярні історії про тяжко хворих дітей і колишніх шахтарів, на лікування котрих потрібні десятки і сотні тисяч гривень. Але питати, чи не ліпше було б не гахати оті 30 мільйонів (і державних, і спонсорських) коштів на меморіальний комплекс, тим більше, що він і так був, а відважитися спрямувати їх на ремонт тих же водогонів, вулиць, на лікування нещасних хворих, калік, дітей — даремно. Виявляється, не ліпше, а нечисленних сміливців, які відважуються про це сказати, піддають остракізму. Мовляв, вони не шанують пам’ять про героїчне минуле. Благообразна бабця з телеекрана каже: — Очень рада, что открыли комплекс, проделали такую огромную работу. Мы можем потерпеть, а память о подвиге молодогвардейцев — святое. Ніхто не заперечує. Але хіба пам’ять — це пишний музей, величезні стели, поява ще кількох пам’ятників? Мені не шкода цю бабусю, бо, судячи з усього, прожила не бідне життя і була якщо не партійною, то комсомольською активісткою. Шкода тих, хто готовий повертатися до підтримки «вічно вчорашніх» і підвищувати їхні рейтинги.
… ЧИ ВИЖИВЕ ХОЧ ОДИН «КНИЖКОВИЙ МУРАШНИК»? На цьому тижні в Києві відкрився ще один форум — «Книжковий Арсенал». Як же було прикро дивитися репортажі з цього розрекламованого заходу, де біля стендів стояли лише 4 — 5 покупців, а то й не було нікого. Люди грошей не мають? Але досі у мене перед очима цьогорічний львівський Форум видавців. Якось у нашій газеті я назвав форум «великим мурашником», що навіть образило його організаторів. А дарма. Справді, схоже на мурашник, де переконуєшся, що оті люди-мурахи таки щось читають і купують у наш інтернетно-комп’ютерний час. Щороку засвічуються на форумі й волиняни — видавництва, автори, бібліотекарі, просто читачі. Добре, що цьому сприяє облдержадміністрація. Шкода, що цього року автобус до Львова вирушив у перший день роботи форуму, коли «мурашник» тільки розворушується. А на форумі презентували свої нові книжки або проводили автограф-сесії Надія Гуменюк (роман «Янгол у сірому»), Петро Коробчук (збірка «Архівотека»), Микола Мартинюк («Світ за Брайлем»), автор цих рядків (романи «Маска» і «Щоденники Ієрихар») — це тільки те, що я бачив. А ще запам’яталася презентація серії «Бронебійна публіцистика» видавництва газети «День», де я мав честь представляти розділи з блискучих книг великого волинянина Уласа Самчука «На білому коні» і «На коні вороному». А представляючи, сказав про те, чому публіцистика автора «Марії» (яку, до речі, викинули із шкільної програми) і «Волині» актуальна досі — вона вчить, що опиратися українцям таки треба на самих себе. І не жити у «світі приблизних вартостей». Усі ми захоплюємось реакцією Віталія Кличка на рингу. А тут я став свідком його іншої миттєвої реакції. Коли на презентації, де він був присутній, пролунала згадка про Івана Багряного, Віталій тут же процитував слова його твору «Чому я не хочу повертатися до СРСР». Відчувалося, що справді її читав, та, як і автор, не хоче вертатися до СРСР. Це не піар Кличка, а констатація факту. А в цей час на Волині один із кандидатів подарував книжки для сільських бібліотек. Яким же було розчарування бібліотекарів, коли виявилося, що це книжки переважно одного видавництва, до того ж російською мовою. От тобі й патріот Волині, й патріот України…
… ЯК МЕНЕ СПОКУШАЛИ «ПОДАРУНКОМ ІНТЕЛІГЕНТНОМУ ПАНОВІ» Того дня я йшов з обіду на роботу і раптом побачив, що з машини, яка стояла біля бровки тротуару, роблять якісь знаки. Коли я зупинився, з машини вийшов чоловік років 40, темноволосий, як прийнято казати, циганської зовнішності, але в доволі дорогому костюмі. Він ламаною російською запитав, як проїхати на Київ. Я відповів, що треба їхати у протилежний бік. Тоді чоловік сказав, що сам він менеджер великої фірми з Угорщини, у нас провернув успішну операцію і з такої нагоди хоче зробити мені подарунок. Тим більше, що це йому радив і шеф, якщо справа в Україні піде добре. — Я бачу, ви саме такий інтелігентний чоловік. Пан, певне, професор? Я відповів, що ні, письменник і журналіст. Уже потім знайомий психолог скаже, що, судячи з усього, саме ці слова врятували мені життя. А також те, що у мене виразно карі очі, а люди з такими очима не піддаються гіпнозу, бо аж надто привітний «угорець» норовив заглянути у мої очі, похвалив вуса, сказавши, що його гірші, і запропонував пройти до машини. Де всього лиш треба поставити підпис на папірці про передачу подарунка. Він потяг, було, мене до дверцят машини, але оскільки я опирався, то ще раз запитав: «То пан журналіст?». А тоді облишив це заняття, зауваживши, що даремно я відмовляюся, тепер «цікавий подарунок» дістанеться комусь іншому. Він привітно помахав на прощання рукою. Машина таки була з іноземними номерами. Але знайомий психолог із майже чорним гумором сказав: — Ну, судячи з усього, вони переконалися б, що на якійсь фермі чи полі ви навряд чи принесли б користь. А от жебраком після відповідних маніпуляцій могли б зробити. Не дивуйтеся. Хіба ви не читали, як зникають люди і в що їх перетворюють? Особливо я не здивуюся, коли згодом виявиться, що саме того дня безслідно зникла людина в Луцьку чи деінде на Волині. Взагалі ж моя порада не тільки вам: при зустрічі з незнайомими людьми, які роблять несподівані благодійницькі пропозиції, намагайтеся не зустрічатися своїми очима з їхніми. Інакше прийдете до тями у сараї чи ще гірше, і добре, як в Україні, а то й тих же Угорщині, Польщі або й далі.
