МОНАСТИРСЬКА НЕВОЛЯ

Уже кілька років триває конфлікт між ченцями Милецького монастиря і родиною Ковалишиних через те, що їхній дім знаходиться... на території обителі

Коли говоримо про мешканців монастиря, то в уяві постають ченці. Проте в цьому випадку йдеться про цивільних людей. Протягом дванадцяти років на території Милецького Свято-Миколаївського монастиря проживає звичайна родина. Ковалишини опинилися в обителі не з власної волі: колись їм дозволили приватизувати хату, яка з часом опинилася у межах монастиря. Відтак між монахами та Ковалишиними почалися непорозуміння

Сергій НАУМУК


Ковалишини — не місцеві. У село Мильці Старовижівського району вони приїхали ще у 1977 році: їх як молодих спеціалістів направили на роботу. Ніна Іванівна все життя викладала у місцевій школі хімію та біологію, Володимир Васильович працював терапевтом у місцевому будинку-інтернаті. Молодим спеціалістам виділили службове житло: будинок на території інтернату. Після утвердження незалежної України Ковалишини вирішили викупити житло у приватну власність. Звернулися у профком і на основі рішення цього органу викупили хату в інтернату за 3,6 тисячі карбованців, як її оцінило інвентаризаційне бюро. Пізніше приватизували. Так і жили.
Все воно було б нічого, якби не одне «але». Милецький будинок-інтернат розташовувався у приміщенні колишнього монастиря. Після розвалу СРСР почалося відродження церкви. Тож у 1993 році частину приміщень віддали ченцям. У 2000 році будинок-інтернат припинив діяльність, а всі будівлі повернули монастирю. Історична справедливість восторжествувала. Проте на території обителі продовжувала жити родина Ковалишиних. Вони стверджують, що ченці почали тиснути на них.
— Наше сусідство монахам не сподобалося і вони всіляко намагаються витіснити нас із території, хоча це державна земля, монастир не є її власником, — каже Ніна Іванівна. — Повірте, ми терпіли, ні на що не жалілися. Спочатку по неділях і на свята отець Леонтій з монахами та парафіянами після служби робили обхід навколо нашої хати, діти плачуть, бо страшно, а ми їх заспокоюємо. Цього видалося замало, тоді з вечора і до ранку через дві години три-чотири послушники ідуть під наші вікна і співають молитви, щоб ми звідси вийшли. І цього було замало. Відтак на той час послушник Геннадій у перерві між молитвами бігав навколо хати із дзвіночком, щоб ми не могли спокійно спати. Вони свого добилися: дочки йшли до школи невиспані. Так тривало більше року.
Стало зрозуміло, що мирно співіснувати буде важко. Ковалишини звернулися в облдержадміністрацію, звідти розпорядилися відгородити родину і не чіпати їх. Так і сталося. Ігумен монастиря отець Леонтій (Бурко) запропонував взамін будинок у сусідньому селі Ниці. Ковалишини стверджують, що мешканці Ниців попередили їх, щоб не вселялися, бо хата куплена за гроші громади для місцевого батюшки.
Натомість отець Леонтій щодо всього має іншу точку зору. Мовляв, на будинок в селі Ниці гроші збирала громада семи сіл, але він у власності монастиря. Хоча юридично він оформлений на двох старост, яких вже немає в живих. Мовляв, сім’я Ковалишиних відмовилася від того будинку і забажала дім в радіусі 20 кілометрів від обласного центру. Такий будинок монастир їм запропонував. Проте і від нього Ковалишини відмовилися, а захотіли квартиру в Луцьку. Але монастир не має таких коштів. Що ж до обходів хати, то, мовляв, це були традиційні церковні обходи, які проходили ще 12 років тому.
Рік тому голова обласної державної адміністрації Борис Клімчук публічно пообіцяв, що не дозволить утискати «державних людей» і виділить їм квартиру, стверджують Ковалишини. Відтоді спливло чимало води, але нічого не змінилося. Чи то грошей у бюджеті не виявилося, чи то забув голова свою обіцянку.
— Клімчук оголосив восени, що нас забере звідси. Говорив-говорив, а з нас уже рік усі сміються. Кажуть, що отримали замість хати туалет, — схлипує Ніна Іванівна.
— Недавно їду, а мене іронічно питають, як там Борис Петрович? Він приїжджав, коли дорогу робили, — додає Володимир Васильович.
Тим часом протистояння зросло. Близько двох місяців тому біля входу в монастир почали будувати громадський туалет. Якось Ковалишини повернулися додому і не застали частину садка. Горіх та ще кілька дерев зрубали. А сам туалет розташували за шість метрів від їхнього будинку. Візит санепідстанції завершився приписом головного санітарного лікаря М.І. Дяченка: «За результатами перевірки наміснику монастиря архімандриту Леонтію запропоновано припинити та перенести будівництво надвірного туалету з вигрібом на відстань не менше 15 метрів від житлового будинку в місячний термін». Документ датований 6 вересня цього року, тоді було залито фундамент.
— Будуємо туалет із необхідності. До нас приїжджають сотні людей, у тому числі з-за кордону. Нам соромно за наш старий туалет. Приїжджала санстанція, всі норми дотримані. Там запаху жодного не буде, бо яма в землі і буде замурована. У нас будинки по всій території, ми ж не зможемо зробити посередині десь туалет. Хай санстанція покаже мені, де його робити, — каже отець Леонтій. — Але головне, що ми пропонували Ковалишиним будинок, та вони відмовилися.
Вочевидь, монахи настільки впевнені у своїй правоті, що не припинили будувати туалет. На момент візиту журналіста було вже зведено стіни. Проте санітарних норм ніхто не відміняв. Та й асенізаторська машина буде змушена заїжджати просто під вікна. Ковалишини переконані, що під вікнами буде сморід. Їхня впевненість грунтується на досвіді: із уже існуючих монастирських вигрібних ям витікає смердюча жижа. Крутим схилом вона може потрапляти в Турію, над якою стоїть обитель. Хоча районна санепідстанція цього не помітила: «Факт скиду нечистот із функціонуючої вигрібної ями монастиря в р. Турія не підтвердився». Дивно, але журналісту біля ями, найближчої до будинку Ковалишиних, витікання жижі вдалося побачити і навіть сфотографувати.
— Все життя дітей вчила, чоловік людей лікував. Та не хочемо ми ту квартиру! Відгородіть нас і відчепіться. І туалет приберіть з-під вікон. Кажуть, про людей треба думати, а ми що — не люди? Нас що — викинути на вулицю? Вибачте, вже на емоції перейшла, —каже Ніна Іванівна.
Проживання людей на території монастиря завдає незручностей обом сторонам. Адже з одного боку (за 6 метрів від житлового будинку Ковалишиних) — громадський туалет, з іншого (за 5 метрів) — будується монастирське приміщення. Та й ченцям від такого сусідства некомфортно — за православними канонами перебування жінки на території чоловічого монастиря заборонене. Тим більше, що дозвіл на продаж тодішній начальник відділу соціального забезпечення облвиконкому Леся Воронюк давала «з умовою перенесення вищезгаданого будинку за межі території інтернату». Проте у документах на продаж будинку про необхідність винесення будівлі вже не йдеться. Тож кожна сторона апелює до «своїх» документів. Свого часу керівництво будинку-інтернату не наполягло й будинок так і не винесли за межі. З того часу в Турії чимало води спливло. Ковалишини проживали на монастирській території. Минулого року навіть провели газифікацію будинку (це їм обійшлося у 12 тисяч гривень)…
Очевидно, що без втручання влади цей гордіїв вузол не розрубати. І найкращим виходом буде все-таки знайти Ковалишиним інше житло за межами обителі. Головне, щоб виселення відбувалося з дотриманням і людських, і Божих законів.