ЧЕКАЛИ ОДНЕ ОДНОГО З ГУЛАГУ 10 РОКІВ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.04 € 32.79
ЧЕКАЛИ ОДНЕ ОДНОГО З ГУЛАГУ 10 РОКІВ

Волинь-нова

ЧЕКАЛИ ОДНЕ ОДНОГО З ГУЛАГУ 10 РОКІВ

Під час першої зустріч їх розділяв колючий дріт. На прощання заарештований упівець на прізвисько «Дуб» сказав заарештованій зв’язковій «Ліщині»: «Ти тримайся, я тебе все одно знайду»...

Під час першої зустрічі, яка тривала кілька хвилин, їх розділяв колючий дріт. На прощання заарештований упівець на прізвисько «Дуб» сказав заарештованій зв’язковій «Ліщині»: «Ти тримайся, я тебе все одно знайду»

Жителів Володимира-Волинського Ольгу та Петра Мартинюків (на фото) (вона ― в дівоцтві Ліщинська, уродженка села Підбереззя Горохівського району, а він ― із села Роговичі Локачинського) нерідко порівнюють із лебединою парою. І щиро заздрять їхнім подружнім взаєминам. Але мало кому відомо, як несподівано зустріли вони свою любов і через які труднощі та випробування вона пройшла, аби перемогти, аби «Дуб» поєднався з «Ліщиною»

Петро БОЯРЧУК, Тетяна АДАМОВИЧ


―Знаєте, ― говорить Ольга Мартинюк, ― я мала хлопця. Гриць звався. Ми обоє були в українських повстанцях. Уже хотіли побратись. Мама купила образи, я рушник вишила. Але тут у Підбереззі ― бій з енкаведистами. Цілу ніч тривав. Вранці під’їхав до мене сусідський парубок і говорить: «Серед тих, хто з бою вийшов, Гриця нема, то піди подивися, чи не вбитий». Я побігла. Не думала, на який вогонь лечу, не думала, що і мене можуть встрілити. Сподівалася, що поранений. Він раніше вже був поранений у бою з німцями і я його виходжувала, то й тоді сподівалась на краще. Шукаю Гриця. Дивлюся, а він лежить у садочку. Злапався рукою за голову, тримає рану. Але вже мертвий… Вночі ми його забрали звідти і вночі ховали. Ще могили не закидали, а вже знову їдуть, стріляють. А потім мене забрали…
Зв’язкову «Ліщину» заарештували 19 січня 1945 року. На Водохреще.
— Я була в церкві. Приїхали на конях верхи і забрали. Мене і ще одну. Засудили. Як у тюрмі в Луцьку тримали, то я передала мамі, щоб образи, з якими до вінця ладилася йти, і рушника віднесла у церкву. Боже, та чи я думала тоді, що вернуся і що знайдеться людина, яка буде мене любити й жаліти?! У Норильську була, то написав Гриців брат Тимон, що приїде, буде ждати, поки вийду на волю, а як вийду, то щоб стала йому жінкою. Я в одвіт: «Мені 10 років лагерів дали, а тут і завтра може не бути. Коли не судилось у вашу сім’ю невісткою прийти, то вже й по тому. Не жди, знайди собі іншу…».
Я слухав щиру оповідь Ольги Тимофіївни, а думав, що, мабуть, і отой лист Тимона неабияк зігрів її в каторжанській неволі, додавши снаги та сили саме тоді, коли, здавалося, вже край. Мине час, і вони зустрінуться в Нововолинську. Випадково. Неждано-негадано. Він одружений і вона заміжня. Чужі одне одному люди. А стрінуться, наче рідні. І проговорять учотирьох у Тимоновій квартирі цілий вечір.
― А з Петром Мартинюком я в Молотовську (нині ― Сєвєродвінськ ― авт.) здибалась. Нє, я бачила його раз, як ще у повстанцях були і він приїжджав до Підбереззя. Але то так, здалеку. А в Молотовську на пересилці з одного боку ― жіноча зона, з другого ― чоловіча. Посередині ― колючий дріт. Хтось гукнув із чоловічої зони, чи є поміж нас хтось із Волині. Дівчата підійшли: Марія Маїло, Галя Дробітько, ще якісь. І я підійшла. Кажу, що з Підбереззя. Спитав про одного з наших, про другого. Про Івана Куньчика запитав. Кажу, давно вже нема, німцями ще забитий. Став про інших розпитувати. Але я така голодна була, так їсти хотіла, що навіть говорити не могла! Він подивився і каже: «Нас усіх у Норильськ повезуть, ти тримайся, я тебе все одно знайду». А тут охорона почала стріляти і відганяти від проволоки, то й усе. На всі десять літ. Ні листа від нього, ні записки якої, ні чутки.
― Я на волю вийшов на три місяці раніше, ― продовжив оповідь Петро Мартинюк. ― Довідався, що вже й вона виходить. Зустрічаю у передзоннику. Вона приглядається. А я: «Згадай, як у Молотовську обіцяв, що тебе все одно знайду. Ну от, знайшов. Десять років минуло».
Трохи помовчав, а тоді додав:
— У тих роках лагерних було часом так, що вже і на проволоку колючу кинувся б, чи на «запрєтку» пішов. Але тут думка, ― підожди-но, ти ж обіцяв дівчині, що знайдеш її, зустрінеш…
— Петро запропонував мені, ― перехопила оповідь Ольга Тимофіївна, ― щоб виходила за нього заміж. Я стала, дивлюся, а він такий худий! І я така висотана, така слабка! Кажу, яка з мене жінка? А він відповідає, що разом будемо поправлятись. І так ми зійшлися. Я йому лижницю полатала, йдемо розписуватись. А вінчалися вже в Підбереззі. Після війни ми тоді першими вінчалися, бо совєтська влада забороняла. На нас тоді усі очі дивились! У Підбереззі ж знали про мене з Грицем. Тепер думали, чи не москаля якого Оля привезла? А ми як у церкву зайшли, бачу ― мої образи, мій рушник. І священик, отець Миколай, на них показує. Говорить: «Чи я тебе, Олю, в Бога вимолив, чи мати виплакала, а від церкви тебе в лагери забрали і до церкви ти повернулася». Ну, так ми й живемо з Петром. Він до мене такий добрий, такий добрий! І я до нього інакше не можу. Одне одного виходжували після лагерів. Аби не він, може, мене вже не було б. Аби не я, може, його не стало б. Хто знає. Він же так кулями посічений…
У березні 1943 року стрілець УПА Петро Мартинюк був направлений на старшинський вишкіл. Перший бій після нього ― 22 травня того ж року між селами Синявка і Мочалки Турійського району. Повстанська чота ― 43 хлопці ― вийшла проти батальйону німців. Втратили у нерівному тому бою ― гітлерівці використали проти повстанців навіть бронетранспортери ― 17 убитими, 9 ― тяжко пораненими. Залитого кров’ю молодого повстанського командира на псевдо «Дуб» привезли в Мочалки разом із трупами. Не помітили, що живий… Три місяці колишній фельдшер царської армії виходжував у схроні 21-річного повстанця. Потім Петро Мартинюк працював у розвідці Служби безпеки УПА. У цей час трапилося побувати у Підбереззі.
— Тоді, ― говорить 90-річний Петро Мартинюк, ― і Олю, зв’язкову «Ліщину», перший раз побачив. А хіба міг знати, як нами доля розпорядиться?..
На могилу Гриця, коли приїжджають у Підбереззя Ольга та Петро Мартинюки, приходять завжди удвох.