«ХОТІВ БИ ОБІЙНЯТИ ВЕСЬ СВІТ І ЗАХИСТИТИ ВІД ХОЛОДУ ТА ЗЛА…»*

Зізнався в інтерв’ю нашій газеті депутат обласної ради, кандидат у народні депутати Валерій ДІБРОВА(на фото).

Людмила ЛУКНИЦЬКА

ВІД СИНА ЗЕМЛІ — ДО ЇЇ ГОСПОДАРЯ
— Валерію Григоровичу, що, на вашу думку, має єднати Україну?
— Єдина мова, суверенітет, робота, стабільність, соціальний захист молодих сімей, пенсіонерів, «зелена» вулиця чесному бізнесу.
— Які почуття у вас викликає нива, що колоситься?
-Повірте, це для мене не тільки естетична насолода від гарної природної картини, а й щастя від цієї життєдайної краси, від розуміння того, що ти не останній чоловік у цьому світі. Ти вирощуєш найголовніше — хліб. І взагалі, інколи, коли багато думаю та аналізую, хочеться обійняти і нагодувати весь світ і захистити від холоду та зла… Я розумію, що цього зробити ніколи не вдасться, але такі душевні пориви бувають.
— Найважче заможність дається людям села. Що б ви зробили для них, якби на те була ваша воля?
— Почав би з елементарного: зробив би якісні дороги, провів газ, світло, комунікації. Дав би людям житло, роботу із хорошою зарплатнею, достойну пенсію стареньким. Підвищив би ціни на сільськогосподарську продукцію. Створив би такі закони, щоб у селі було престижно працювати, бо воно, село, нас годує, його треба берегти і любити, як матір рідну.
— Що для вас означає ваша сім’я?
— Це моя маленька держава, в якій я себе почуваю потрібним, захищеним і повноцінним громадянином. Моєю сім’єю — дружиною, дітьми і онуками — я дихаю, заради них і живу.

«Я НЕ БУДУ ПО КАБІНЕТАХ ПАПІРЦІ РОЗНОСИТИ!»
Біля будинку Дібров стояла автомашина господаря. «Ой, як мені пощастило! — потішилася в душі. — Вдасться порозмовляти!»
Валерій Григорович, навіть не присівши, мастив на хліб якийсь паштет з банки, біля вуха тримав телефон, пережовуючи, щось говорив, а потім на мене замахав руками:
-Ні, ні! Я не маю часу, мене люди чекають у Нововолинську! Потім!
— Ось подивіться на нього, це ж так завжди, він вічно кудись спішить, навіть поїсти як слід не може! — буркотіла, ніби сердячись, дружина Валентина.
***
…Він був вправним водієм, але не дуже багатослівним молодим чоловіком. Віз компанію до спільних знайомих на Полісся. І, здається, на юну Валентину зовсім не звертав уваги, навіть не дуже охоче підвіз її додому у Стенжаричі, коли поверталися з гостей. Як виявилося пізніше, дуже у той день переживав за маму, яка хворіла. На вулиці темніло, і його тривога за найріднішу людину зростала все більше. Під час другої зустрічі в знайомих Валерій, напевно, врешті розгледів Валю, бо, прощаючись, попросив її номер телефону…
Він подзвонив. Зустрілися один раз, другий, третій… І так цілий рік. Це не було таке собі романтичне букетно-цукеркове кохання-зітхання, коли про почуття говорять щодень і щохвилини. Просто зустрічалися двоє серйозних людей, які про кохання говорили не вустами, а вчинками…
— Мої батьки приїдуть до твоїх, — сказав він одного вечора і назвав дату.
Ось приблизно так Валерій запропонував дівчині руку і серце.
— Він був стриманим, культурним та відповідальним, і це мені в ньому найбільше подобалося, — каже Валентина Вікторівна Діброва, в дівоцтві Вербицька.
Жили, як більшість молодих сімей на той час, спочатку з батьками, які перебралися у Володимир, і молодшою Валиною сестрою.
— Нічого, нам добре було з батьками, і, здається, місця всім вистачало. Тут і троє дітей наших з Валерієм народилося, — продовжувала Валентина.
Потім молоде подружжя перебралося у колгоспний будинок у селі П’ятидні, де Валерій Григорович працював заступником голови колгоспу. Вони там прожили найважливіший і найдовший період життя: підростали діти, зміцнювалися сімейні стосунки, кар’єра чоловіка стрімко йшла вгору. Він більше часу проводив на роботі. Валя сумувала за чоловіком, але не скаржилась, розуміла, що він — справжній хлібороб, холеричний і працелюбний, і без цієї роботи себе уже не уявляє.
— Мій тато у свій час був головою колгоспу. Я змалечку бачила, що то за життя в керівника господарства, і тому ніколи не хотіла, щоб у мене чоловік таким був, — посміхнулася Валентина Вікторівна. — А ось, бачите, як сталось? Мені, звичайно, нелегко, але заради чоловіка я покинула роботу медсестри, щоб підтримати його, допомогти, особливо тоді, коли перший раз Валерій у Верховну Раду був обраний. У цьому житті завжди треба чимось жертвувати.
— Валентино Вікторівно, а які найбільш характерні риси вашого чоловіка? — запитую.
— Найперш, як і більшість холериків, він дуже емоційний, вибуховий, запалюється, як сірник, і так само швидко гасне. Що важливо: ніколи ні на кого не тримає зла. І друге: він — справжній господар і селянин, який дуже любить землю. Валерій мав можливість залишитися у Києві, йому пропонували, але чоловік відповів: «Я не буду по кабінетах папірці розносити!» У ньому живе хліборобський дух, який проріс, наче колос із зернятка, кинутого в землю.
— Гарно сказали…
— Я стараюсь, щоб у нашому домі завжди був свіжий обід, випрана чоловікова сорочка, хоча він не вибагливий до їжі й побут його менше всього хвилює.
— Що, навіть сміття не викидає? — жартую.
— Ні, ні! Буває, що викидає, — сміється пані Валентина. — Викидає! І з собакою погуляє.
— Намагаюсь побільше прочитати новин, щоб потім йому розповісти, — продовжує жінка, — бо ж він і голиться, і вмивається, а телефон завжди біля вуха. Не має часу, ви ж бачите самі! Йому 24 години на добу не вистачає. Я звикла вже, але дуже було важко, коли діти роз’їхались… Займаю себе роботою, і тільки нею.
— Улюблена страва чоловіка?
— Дуже любить холодець і качку з яблуками.
— Чим займається Валерій Григорович у рідкі хвилини відпочинку?
— Дивиться історичні передачі, читає пресу, книги.
— З роками ми звикаємо до своїх чоловіків, любимо їх ще більше або навпаки — зневажаємо. Як у вас?
— Здається, що ми ще більше починаємо шанувати одне одного, бо залишились удвох. Звикли вже. Переживаю за нього, як за дитину.
— Продовжіть, будь ласка, фразу: «Я пишаюся своїм чоловіком, бо він у мене…»
— …мудрий, уважний, на своєму місці. Я відчуваю себе справді за мужем, за надійним чоловіком, на плече якого можна спертись і відчути підтримку.
Валентина Вікторівна ще згадала про те, як Валерій Григорович любить дітей та онуків, як він ніколи і ні на кого з домашніх не підвищує голосу, який гарний сад біля дому вони разом посадили.
Це справді було приємно чути, бо в голосі жінки відчувалася непідробна щирість і теплота.
***
У Дібров невеличкий, але ошатний будинок у Володимирі. У ньому є все для життя, без зайвої помпезності та надмірного блиску. Скромно, але гарно, і найважливіше — затишно. Словом, справжній прихисток для людської душі, яка прийде сюди відпочити після щоденних справ і життєвої метушні.
Б уло б навіть, щонайменше, дивно, якби такого будинку не було. Справжній господар, який важко працює на землі, повинен мати свій дім, бо тоді б його не зрозуміли люди. Інша ж справа, що в українському суспільстві далеко не кожному вдається цього досягти.
І мені так не хотілося покидати цей затишний будинок та чудовий ландшафт навколо нього, який, наче пишний зелений килим із пахучої трави та різнобарвних квітів, органічно вписався навколо оселі. Привітна хранителька сімейного вогнища Валентина, розповівши свою історію, провела гостю аж до воріт.

А ОСЬ ЩО ДО ПОРТРЕТА СВОГО ТАТКА ДОДАЛИ ЙОГО ДІТИ
Старша донька Ірина:
— Тато зазвичай був зайнятий на роботі. І нами займалась мама. Від тата ми, діти, ніколи не чули поганих слів, лише — необмежена доброта і любов. Він ніколи не повчав нас, ми просто бачили його ставлення до життя. Цей приклад і став наукою для нас, коли ми росли.
Як людина, тато дуже прямий, інколи навіть різкий у своїх висловлюваннях, але він завжди на стороні правди. Ці риси характеру нам передались по спадковості, хоча з ними непросто жити.
Від тата ми навчились легко іти по життю — він удома завжди в хорошому настрої, швидко вирішує найрізноманітніші проблеми, але намагається оберігати від них своїх рідних.
Любов батька відчувається завжди і в усьому. Усі мої друзі, коли бачать нас із татом, завжди кажуть, з якою любов’ю і ніжністю він на мене дивиться. А з онуками тато такий чуйний і турботливий, що ніхто б і не пізнав у ньому твердого і принципового у своїх поглядах керівника.
Найкращі слова, які можна і потрібно сказати моїм батькам: слова безмежної вдячності за те, що виховали мене, скерували на вибір життєвого шляху, за підтримку і гордість за своїх дітей. І за те, що ми тепер знаємо і відчуваємо, якою повинна бути справжня сім’я. За це їм велика і щира дяка.

Середній син Віктор:
— Нашим вихованням переважно займалася мама. Тато приділяв менше часу, бо постійно перебував на роботі, хоча не раз брав мене із братом з собою, ми разом їздили по полях цілий день. Ставився до нас з любов’ю, не строго. Я бачив, як він любив працювати, спілкуватися з людьми, давати їм поради.
Батько навчив мене любові до праці та поваги до людей. Він сам наполегливий, активний, пунктуальний, порядний, вміє швидко розв’язувати проблеми, згуртовувати навколо себе таких, як сам.
І сьогодні я дуже ціную його батьківські поради, підтримку. Бажаю татові успіхів, поваги від близьких та друзів, радості від життя і, звичайно, здоров’я, бо його ніколи багато не буває.

Молодший син
Олександр:
— Тато дуже наполегливий в роботі, сам важко працює та цього ж чекає від свого колективу, тому побудував досить сильне господарство. Він знаходить підхід до кожного, легко спілкується з різними людьми, і не важливо, якого вони соціального статусу та достатку. Іноді буває суворий, але люди, мені здається, його розуміють.
Пам’ятаю, в дитинстві ми жили великою дружною родиною під одним дахом. Тато завжди і для дітей час знаходив. Тому його поради та настанови нам стають часто в пригоді і у дорослому житті. Пригадую, як ми з татом та братом їздили по полях, по сінокосах. Цікаво було слухати його захоплюючі розповіді про ту чи іншу сільськогосподарську культуру.
Я радий сьогодні, що нас тато вчив: тільки наполеглива праця облагороджує людину і треба за будь-якої ситуації залишатися нею.
Мені б дуже хотілося, щоб мої мама й тато були щасливі, щоб в їхньому домі та дворі частіше лунав щирий сміх онуків.