Чим переймався і дивувався на цьому тижні редактор відділу сільського життя газети «Волинь-нова» Сергій НАУМУК...
Чим переймався і дивувався на цьому тижні редактор відділу сільського життя газети «Волинь-нова» Сергій НАУМУК
…НЕДАЛЕКОГЛЯДНІСТЮ НАШИХ МОЛОКОПЕРЕРОБНИКІВ Популярний у моїх дочок плавлений сирок «Весела корівка» нарешті привернув і мою увагу, хоча я й не ласий до таких продуктів. Як тут не піддатися на «агітацію», коли малеча відмітає усі інші сирки, яких у першому-ліпшому супермаркеті — хоч греблю гати. Отож, скуштував «Веселу корівку» і я. Таки приємний смак! Рука одразу тягнеться до обгортки — хочеться дізнатися, хто ж виробник? Може, наш, волинський? Та де там! Вироблено в… Словаччині. Відверто кажучи, був заскочений: як так, під час сирної війни з Росією наші молокопереробники кричали на кожному кроці, що в Україні немає ринків збуту продукції, а тут на тобі — успішно продається словацький сирок. Читаю етикетку далі: ніяких тобі «ешок», рослинних олій та іншої гидоти. Тепер зрозуміло, чому сирок смачний і чому його полюбили діти. Стривай, думаю собі, може перегинаю палицю? Я ж не переглядав рецептуру решти сирків, з-поміж них і натуральні, напевно, є. Ці сумніви супроводжували мене, аж доки не натрапив в Інтернеті на інформацію про те, що Кабмін хоче зробити жорсткішими вимоги до молочної продукції: максимальну частку рослинних жирів знижено з 75 до 50 відсотків, у крамницях молочні та «молочні» продукти треба буде розміщувати на окремих полицях, а на обгортці шрифтом не менш як 80 відсотків за той, яким видрукувано основну назву, вказувати на вміст рослинних жирів. Адже, за висновками експертів, рослинні жири найчастіше використовують у виробництві твердих і плавлених сирів, а також згущеного молока. Причому якщо серед твердих сирів тільки 14 відсотків містять рослинні жири, то серед плавлених таких аж 60 відсотків! То чого дивуватися, що діти люблять «Веселу корівку»?
…ПЕРЕМОГОЮ ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ НАД БЮРОКРАТИЧНОЮ КОМПЕТЕНЦІЄЮ Дзвінок від фермера з Кроватки Рожищенського району Руслана Хомича був несподіваним: ішлося про ситуацію, далеку від сільського господарства. «Сьогодні я в Луцьку у справах. Проходив біля заводу «Кромберг і Шуберт». Чую — собака гавкає. Знайшов його в каналізаційному люку. Великий такий собака, як німецька вівчарка. В очі дивиться, мабуть, голодний. Кинув йому дві сосиски. Я його і сам би витягнув, але не маю ні якоїсь роби, ні драбини — там глибоко, до чотирьох метрів. Тут мені короткий номер підказали. Зателефонуйте, бо я з мобільного не можу набрати», — просить Руслан. У мерії, номер якої я набрав, відповіли, що ліпше зателефонувати до водоканалу, бо каналізаційні люки — це їхня зона відповідальності. І чемно підказали номер. Водоканал відповів, що витягання собак якраз у сфері компетенції рятувальників, мовляв, у них і спорядження відповідне є. Логічно, погоджуюсь я, і телефоную на номер, який продиктували водоканалівці. Однак рятувальники запевнили, що вони тільки там, де йдеться про долю людини. «Вам, — підказують, — краще звернутися в мерію». І дають уже відомий мені номер телефону. Кажу, що я «щойно звідти», стараюся переконати, що необхідне спорядження навряд чи має інша служба. Але на тому кінці дроту пропонують зателефонувати у «собачу службу» і називають номер. Спроба з’ясувати, що це за служба, успіхом не увінчалася. Здогадуюся, що, можливо, це притулок для собак. Набираю кілька цифр — так і є, це голова громадської організації «Волинське товариство захисту тварин» Дана Новарчук, яка опікується собачим притулком. Описую їй ситуацію. «Ми заберемо собаку, але я сама можу й не витягнути його, якщо він великий», — зауважує дівчина. Зв’язуюся з Русланом. Він уже в іншому кінці міста. Каже, що пса підгодував, ще день протримається, а завтра привезе з дому драбину і витягне тварину. Даю Русланові номер Дани, Дані — Руслана. Наступного дня я у відрядженні, й історія з собакою відходить на другий план. Повернувшись, телефоную Русланові. «Хлопці з дорожньої служби, у яких я просив драбину, витягли пса, поки я приїхав. Теж люблять собак, — радіє він. — Ще маю в той притулок собакам осипки завезти». P. S. Руслан Хомич не балотується в народні депутати і не є представником жодного кандидата.
…ЯК ДАЛЕКО І БЛИЗЬКО РІДНІ МОГИЛИ У третьому томі «Книги Пам’яті України. Волинська область» є інформація про брата мого прадіда Василя Ліщука. Там сказано таке: «Ліщук Василь Михайлович, 1905 року народження, українець. Мобілізований 1941 року. Рядовий. Загинув у 1941 році. Похований у селі Нова Вижва Старовижівського району Волинської області». Проте я знав, що це неточні дані. Колись моя нині вже покійна бабуся Марія розповідала, що її дядька Василя Ліщука призвали в Червону армію ще 1941 року. Десь у перші дні він і загинув у скулинських лісах, що в Ковельському районі. Тож де його могила, ніхто з рідні не відав. Як, зрештою, і те, чому вкралася помилка у згаданому виданні. Якось шукав інформацію на інтернет-сторінці Узагальненого комп’ютерного банку даних, створеного Міноборони Російської Федерації (ОБД «Мемориал»). «Меморіал» містить відомості про солдатів, що загинули та зникли безвісти в роки війни та післявоєнний період. Спало на думку пошукати й брата мого прадіда. Тоді дізнався, що рядовий Ліщук Василь, 1910 року народження, загинув 11 квітня 1944 року, був похований біля села Старі Кошари, потім його останки перепоховали у братській могилі біля в’їзду в Луків Турійського району. Напевно, подумав, бабуся щось наплутала з роком народження та часом загибелі. А нещодавно під час відрядження у Старовижівський район довелося заїхати в село Смідин. Оскільки до Лукова залишалося небагато кілометрів, ми потрусили в той бік поганенькою дорогою, замість їхати додому. Вже у призахідному сонці оглядав списки похованих у братській могилі. За скло потрапила вода, папір із переліком прізвищ місцями підмок, тож довго приглядаюся до прізвищ. Ліщука немає. Редакційний водій Микола Васильович підказує, що поряд є ще одна братська могила. Їдемо туди. І ось на одній стелі знаходжу напис «Ліщук В. М.» Ось вона, могила брата мого прадіда, так близько. Удвох із Миколою Васильовичем кількома хвилинами мовчання вшановуємо пам’ять загиблого й у задумі рушаємо додому. Через кілька днів повертаюся думками до цієї інформації. Ні, щось не сходиться. Невже бабуся Марія, яка глибоко знала свій родовід, пам’ятала стільки дат та імен, забула рік народження свого дядька? Ще раз перелопачую дані «Меморіалу». Все, як і раніше: є тільки два Ліщуки Василі Михайловичі — один родом із Житомирщини, другий похований біля Лукова. Знічев’я переглядаю інформацію про житомирського Ліщука. Стоп, та він загинув того самого дня — 11 квітня 1944 року! Народився 1908 року в Житомирській області. Був призваний Янушпільським райвійськкоматом, похований у селі Юльяновка Маціївського району Волинської області (польська колонія Юліянувка розташовувалася поблизу нинішнього Торговища Турійського району). Домашня адреса: село Стетківці Янушпільського району Житомирської області. Вдома Василя Ліщука чекала дружина Євгенія Йосипівна. Сусідній запис — про смерть 11 квітня 1944 року (!) Ліщука Федора Михайловича з того самого села, очевидно, брата Василя. У графу «Дані про родичів» вписано сестру Єлизавету Михайлівну… Ні, це не та людина, яку я шукаю. Таки не помилялася моя бабуся. А могила брата мого прадіда Василя Ліщука десь далеко у скулинських лісах. …ТИМ, НАСКІЛЬКИ ТОЧНО ЗМАЛЬОВУЄ НИНІШНЮ ПОЛІТИЧНУ СИТУАЦІЮ ДИТЯЧА КНИЖКА Коли надворі вибори на кшталт нинішніх, то хоч-не-хоч, а й удома мова про них заходить. Якось почувши краєм вуха нашу розмову, свої п’ять копійок вставила і старша донька Євгенка. «Треба казати не балотуються, а болотуються!» — задерикувато зауважила. «Ні, правильно буде таки балотуються!» — сміємося з дружиною, але домашній всезнайко не здається. У відповідь на наші питальні погляди дістає з полиці книжку Сашка Дерманського «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ», гортає, врешті знаходить потрібну сторінку й переможно вигукує: «Ось, дивіться!» Далі ми читаємо разом. — То я ж і кажу: тікайте з цього болота, — порадила Соня. — Хіба ж я можу. Я ж болотуюся. Ще один деньочок і одна ніч лишилися. — Все одно не розумію. Хіба балотуватися — не означає претендувати на якусь посаду? — А хіба я тобі не пояснив? — уставив слівце й Чу. — Наші кандидати болотуються в болоті. Три доби просидіти треба. — І що, навіть на трохи виходити не дозволяється? — Та ти що! — замахав на дівчинку лапами бабай. — Боронь Боже виходити. — А їсти як? — Яке їсти? Заборонено їсти. Це ж така перевірка кандидатів на серйозність намірів, на витривалість. Хто не зміг три дні проболотуватися, того знімають із страхополоських перегонів, бо хіба такий буде гарним правителем? — От би й нашим депутатам так балотуватися, тобто болотуватися, ото б знали, як декому живеться, — зауважила Соня. Ну що ще додати? Напевно, точніше не скажеш. З огляду на нинішню виборчу кампанію, кандидати таки болотуються. Бо всі по вуха у болоті. А хто ще ні, того ним щедро мастять кандидати-конкуренти. От тобі й дитяча книжка!
…НЕОПЕРАТИВНІСТЮ ЧИНОВНИКІВ Нещодавно інтернет-сайт «Наші гроші» повідомив, що 9 жовтня за результатами тендера головне фінансове управління Волинської облдержадміністрації уклало із ПП «Нова Аркада» договір про будівництво бази відпочинку на озері Світязь. І вже до кінця наступного року в урочищі Гряда мають збудувати спальний корпус на 50 ліжко-місць (1,5 тисячі квадратних метрів) з кав’ярнею на 25 місць, баню (107 квадратних метрів) та приміщення для охорони, а ще — озеленити територію. І все це щастя обійдеться бюджетові у 8,78 мільйона гривень. У конкурсній документації зазначено, що перекриття над другим поверхом, покрівлю та сходи уже частково виконано. От тільки не відомо, хто їх виконував і за які кошти. Адже попередній тендер на будівництво бази у 2011 році не відбувся у зв’язку з відхиленням пропозицій усіх учасників. Тоді ПП «Нова Аркада» пропонувало збудувати базу за 7,82 мільйона гривень, що було на 1–1,5 мільйона гривень дорожче за пропозиції конкурентів, які цьогоріч заявок уже не подавали. Воно, звичайно, правильно, адже й чиновникам треба відпочивати від трудів праведних. І те, що базу будують коштом бюджету, теж не дивує: а чиїм іще коштом будуватися тим, хто на службі в держави? Дивує інше — неоперативність наших чиновників. Бо зазвичай вони, щойно нафантазують щось, трублять про це на всі заставки. Біля деяких об’єктів ладні по кілька разів стрічку перерізати. А тут завернули таке будівництво — і нічичирк. Навіть на сайті облдержадміністрації не похвалилися, мовляв, так і так, дбаючи про розвиток краю, на Гряді будуватимемо новий об’єкт соціально-культурного призначення. Хай би людки читали. Зрештою, нема чого соромитися зробленого. І на білбордах Партії регіонів ще не пізно написати: «За 2010–2012 роки збудовано стільки-то баз відпочинку для чиновників». Люди проголосують.
…ВАЖЛИВІСТЮ ТЕЛЕФОНА В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ Дві події в різних кінцях України — на Волині та в столиці — підкреслили просто-таки неймовірну важливість цього засобу зв’язку. Спочатку голова обласної державної адміністрації Борис Клімчук розповів про передвиборну агітацію у виконанні районних чиновників: «У нас є випадки, коли чиновники районного рівня (в області цього не помічено) дзвонять директорам шкіл, як їм голосувати. Дзвонять, уявляєте собі? Начальство велике! Ну, десь зустрілися там випадково — всяке буває, проговорили про щось. Не знаю, про що люди говорять, я не слухаю телефонні розмови. Окремі чиновники, керівники районних управлінь і відділів роблять телефонні дзвінки: туди людей на зустріч не пускайте. Це вже зафіксовано іноземними спостерігачами». Чи буде щось чиновникам за таку агітацію — не відомо. А от те, що головну роль зіграв саме телефон, — очевидно, адже Борис Клімчук на наступному зібранні дещо переформулював повідомлення: «Деякі чиновники в окремих районах потрапили на олівець міжнародних спостерігачів. Це ті чиновники, які користуються послугами телефона для того, щоб розповідати директорам шкіл, до кого на зустріч іти, а до кого не йти». Напрошується запитання: а якби не користувалися телефоном, то було б усе в порядку? В унісон з губернатором висловився і Президент. Віктор Янукович заявив, що знає, як міністри телефонували народним депутатам, щоб ті не голосували за деякі законопроекти. «Я знаю, як ви іноді гальмуєте прийняття в парламенті тих чи інших законів. Як працюєте з комітетами. Дійде черга і до вас. Я все знаю». Знову ж таки роль телефона в цій ситуації важко переоцінити. Ще важче переоцінити роль тих, хто слухає. Адже міністри навряд чи кричали про свої дії. Проте Президентові це стало відомо.
…НЕПОСЛІДОВНІСТЮ ГУБЕРНАТОРА Про дивну нелюбов голови обласної державної адміністрації Бориса Клімчука до козаків широкому загалу, може, й не відомо. А от на різних зібраннях аграрників він не раз наголошував на тому, що нині час гречкосіїв, а не козаків. Пам’ятається, неодноразово у відповідь на слова заступника голови Асоціації фермерів і землевласників Миколи Собуцького, що фермери — це сучасні козаки, Борис Петрович обґрунтовував свою тезу. Хто зна, чому губернатор так не любить, коли фермери називають себе козаками, але факт є фактом. І ось на Покрову в селищі Рокині відкрили пам’ятник козакові Мамаю. Як ідеться у статті на інтернет-порталі «Відлуння віків»,»одним із перших відгукнувся на цей благородний проект голова Волинської обласної адміністрації Б. П. Клімчук, виділивши із фонду «Рідна Волинь» десятину». От тобі й маєш: губернаторський фонд проспонсорував пам’ятник козаку, а не гречкосію! Кілька років тому один із прихильників козаччини влучно описав ситуацію в коментарі для сайту «Главред»: «Держава не зацікавлена в тому, щоб у нас росли козаки, їй вигідніше бутафорне козацтво, яке сперечається за розмір лампасів та якою має бути матня». Може, тому Борис Петрович толерує гречкосіїв і водночас фінансує встановлення пам’ятника козакові Мамаю?
