У багатьох селах взимку з фельдшерсько-акушерських пунктів навіть миші тікають...
Експрес-опит "Волині"
Сергій БАТОШИК, житель села Угриничі Любешівського району: — У нашому селі фельдшерсько-акушерським пунктом завідує добра і чуйна жінка, кваліфікований медпрацівник Валентина Феодосіївна Артишук. От перед Новим роком раптово стало погано моїй тещі — прибігла, «відкачала». І до усіх жителів села, якщо треба, то готова йти й посеред ночі. Вона, якщо хочете, для нас справді сімейний лікар. На таких людях і тримається сільська медицина. А держава про селян сьогодні дбає мало, і про сільських медиків теж. Хіба це нормально, щоб у медпункті не було телефону? При цьому людина в селі, якщо комусь в родині терміново потрібно в лікарню, не може самостійно викликати «швидку». Це повинна зробити тільки сільська медичка, інакше машина «швидкої допомоги» не виїде. Але ж фельдшера іноді можна й не застати, а для хворого кожна година дорога. Часто життя залежить і від того, чи є під рукою необхідні ліки. От в обласній лікарні на кожному кроці — аптечні пункти, а в селах аптек зовсім нема. Фельдшер не може за власні гроші закупити для медпункту усі необхідні медикаменти. Для цієї потреби мають централізовано виділятися кошти, щоб в кожному селі області був обов’язковий набір найбільш уживаних ліків, які б людина при потребі завжди могла купити. Ніхто чомусь до такого з нашого керівництва не може додуматися. Я вже не кажу про безкоштовне забезпечення медикаментами хоча б тих, хто має пільги. Наприклад, у мене — інвалідність, пов’язана з наслідками аварії на Чорнобильській атомній, але отримати ліки безкоштовно в Любешові мені не вдається. Так, лікар випише тобі спеціальний рецепт, але щоб взяти призначені препарати в аптеці безкоштовно, потрібно з ночі займати чергу. Чомусь відпуск ліків за «пільговими» рецептами проводиться тільки раз чи два на місяць. Сільські люди, якими б хворими не були, переважно тільки взимку можуть лягти в лікарню. Бо ж живемо з городу, з лісу. Ті, хто має якусь копійку, намагаються все ж потрапити на лікування до Луцька. У райлікарнях, де як у нас, у Любешові, нема ще газу, часом і холодно, і апаратура скрізь зношена, стара, а нової не виділяють, і лікарі вже часом руки опускають. А щоб було краще, треба і платити більше медикам, і вимагати з них більше. Ростислав ЧЕРНЮК, голова обкому профспілки працівників агропромислового комплексу: — Боляче, коли бачиш сільських жінок з покрученими від артриту пальцями, зігнутих, з хворими ногами — колишніх доярок чи тих, хто гнув спину на буряках. Колись ми їм пропонували путівки в «Лісову пісню», в «Турію», а вони не могли вирватися з дому: діти, господарство, робота. Тепер — на пенсії, є час, удома молодші хазяйнують, а здоров’я вкрай треба підтримати. Але зараз путівка на оздоровлення сільським жителям майже недоступна. У санаторіях, збудованих на селянські гроші, відпочивають переважно «круті». Намагаємось в першу чергу оздоровити дітей. У трьох наших таборах відпочинку влітку набиралися сил 1600 школярів з сільської місцевості. У працівників більшості теперішніх господарств — мізерні зарплати, у сільських пенсіонерів — найнижчі пенсії. На несправедливий підхід до пенсійного забезпечення селян обком профспілки неодноразово звертав увагу наших депутатів, надсилав звернення на адресу Верховної Ради, уряду. Бо хіба може пенсіонер у селі на свої 90 гривень прожити, якщо цих грошей нерідко бракує навіть на одні ліки. А без власних коштів людина сьогодні не може підлікуватися. Адже торік фактична вартість ліжкодня у деяких районних лікарнях по забезпеченню медикаментами не перевищувала гривні. А у Локачинському районі взагалі на ліки для одного хворого виділялося всього 47 копійок, а ось середня зарплата лікарів у цьому районі найвища в області. Звичайно, у районному бюджеті коштів на охорону здоров’я обмаль, але й ними слід справедливо розпоряджатися, дбаючи про інтереси людей. Юрій СУРГЕНТ, голова Луцької районної ради: — Наш район нерідко ставлять іншим у приклад. З 64 ФАПів — тільки три у пристосованих приміщеннях, всі лікарські амбулаторії газифіковані, мають новий транспорт, торік придбали для них ще три автомобілі «швидкої допомоги». А все ж я вважаю, що рівень медичної допомоги на селі далеко не відповідає потребам людей, вимогам часу. Часом кажуть, що не всі села в однакових умовах. У Маяках, наприклад, сільська рада торік газифікувала усі п’ять медпунктів у своїх селах, там є чималі надходження до бюджету. У Хорохорині такої можливості нема, бо село віддалене, підприємців туди не тягне. Але у будь-якому випадку сільський голова мусить подбати, щоб у ФАПі було тепло, було паливо, а медичний працівник належно ставився до роботи. І ми тут проявляємо підвищену вимогливість. У нас в районі є сільські амбулаторії, які працюють за принципом сімейної медицини, маємо сім сімейних лікарів, постаралися забезпечити їх необхідним обладнанням. У Рокині, у Лище навіть за досвідом їдуть. Але, на мою думку, для становлення сімейної медицини потрібен час. Треба, щоб лікар був справді універсальним фахівцем, мав інформацію про кожну родину, як кажуть, з діда-прадіда, зрештою, мав таку зарплату, щоб міг тільки з неї жити і мав змогу постійно вчитись, вдосконалюватися. Та й оснащення амбулаторій мусить бути набагато дороговартіснішим, сучаснішим. На жаль, сьогодні не все місцевій владі, громадам під силу вирішити, але прагнути змінити щось на краще, треба. Ось, користуючись нагодою, хотів би запросити на роботу медпрацівника у село Лаврів, де і житло є, і громада подбає про належні умови для роботи. Володимир КАРПУК, голова постійної комісії з питань охорони здоров’я обласної ради, завідуючий ревматологічним відділенням обласної клінічної лікарні. — В області допомогу сільському населенню надають 14 дільничних лікарень, 73 сільських лікарських амбулаторій, з них 43 — сімейної медицини, 806 фельдшерсько-акушерських пунктів. Сьогодні Президент, Кабмін ставлять вимогу, щоб у кожному селі, де мешкає понад 1000 жителів, була лікарська амбулаторія. Хоча тут потрібен раціональний підхід. Чи потрібно відкривати амбулаторії у приміських населених пунктах, якщо їх жителі все одно звертаються у міські чи районні лікувальні заклади? А от у віддалених селах скрізь мають бути хоча б ФАПи. У нас вони є, на жаль, не у всіх селах, торік на один ФАП навіть поменшало. Згідно із законом про місцеве самоврядування, відповідальність за стан охорони здоров’я на певній території несе громада, місцева влада. І ми так вперше поставили питання на сесії обласної ради понад рік тому, а тепер будемо слухати, як воно виконується. Амбулаторії, ФАПи знаходяться на бюджеті сільських, селищних рад. Тому дуже багато залежить від сільських голів. Депутати обласної ради побували у кожному районі, подивилися, як місцева влада допомагає сільській медицині у забезпеченні телефонами, холодильниками, медичним обладнанням, транспортом. Тут можна відзначити Луцький, Ковельський райони. Навіть у Любешівському районі торік було виділено 300 тисяч гривень на ремонт закладів медицини, у Ратнівському — придбали 10 холодильників для ФАПів. Дещо вдалося зробити. Але є й села, де сільські голови почуваються князьками, яким проблеми медицини байдужі. Наприклад, у Турійському районі були випадки, коли гарні типові приміщення ФАПів «прихватизували», а медпункти тепер туляться у пристосованих будівлях. Рішенням сесії обласної ради передбачено, що кожна сільрада повинна виділяти щороку тисячу гривень на медикаменти для невідкладної допомоги. Якщо нема у бюджеті сільської ради коштів — можна навіть у жителів села зібрати по кілька гривень на запас медикаментів. Головне, щоб сільський голова хотів щось робити. Дуже гострою є для села і проблема забезпечення кадрами. Низькі зарплати, відсутність житла не сприяють закріпленню спеціалістів. Не допомагає і прийом в медичні коледжі чи училища за цільовими направленнями — третина випускників не їде за призначеннями у села. У Росії повертаються до Земської медицини, створюють медичні округи. У нас робиться ставка на сімейну медицину, але, на жаль, ми до цього ще не зовсім готові. Сімейний лікар — і хірург, і лор, і окуліст, і педіатр. А зарплатня у такого фахівця всього на сім гривень більша. І матеріальне забезпечення амбулаторій не відповідає вимогам. Але тут марно чекати, що гроші впадуть з неба. Громади, місцева влада повинні шукати вихід, залучати кошти, думати, як організувати справу в інтересах людей. Галина СВІТЛІКОВСЬКА.
