ХАЗЯЇН ВУЛИЦІ

Так називають сусіди лучанина Івана Пацуту за активну життєву позицію, небайдужість до громадських проблем


Євгенія СОМОВА


Свою назву вулиця Пролетарська отримала ще у радянські часи. На той час то була досить влучна назва, бо жили тут переважно небагаті люди, працівники луцьких заводів, установ, так би мовити, пролетарі. Втім, і нині шикарних особняків, які можна побачити у Теремному чи інших мікрорайонах міста, тут нема. Пролетарська забудована переважно невеличкими хатами та обшарпаними двоповерхівками. Тиха вуличка на околиці міста, доволі неприваблива. Таке враження складається, певне, ще й через те, що ледве повернеш на неї з чистенької і благоустроєної Львівської, як відразу ж у вічі впадають вибоїни на дорозі й контейнери для сміття, довкола яких вітер ганяє папір, поліетиленові кульки. У сусідній Білорусі, наприклад, подібного не побачиш. Довкола контейнерів там зведені капітальні цегляні огорожі. Таким чином тамтешні комунальники вбили два зайці: і непривабливих контейнерів не видно, і сміття не розноситься. У нас теж подекуди «сміттярки» обгородили металевою сіткою. Але ж тут не центр міста, а околиця! А це наразі, як кажуть одесити, дві великі різниці. Тож, очевидно, вирішили обійтися без огорожі.
Втім, і на Пролетарській є на чому зупинитися оку. На фоні невиразних, я б сказала, сірих дворів виділяється маленький оазис краси — садиба пенсіонера Івана Пацути. Невеличкий будинок у віночку квітів. З ранньої весни до пізньої осені тут усе цвіте. І не лише у дворі, а й за парканом. Смужка духмяних, скромних чорнобривців веселить душу і на вулиці.
— Люблю, щоб всюди було гарно — і в хаті, і в дворі, і на вулиці, — каже у відповідь на мої слова, що в його обійсті, наче у раю, господар.
Ота любов до краси, порядку, небайдужість до проблем громади, певне, й спонукали Івана Івановича Пацуту звернутися до міської влади, комунальників, редакції газети і просити допомогти з ремонтом дороги.
— Бачите, яка вона розбита, в ямах, — показує мій співрозмовник. — Коли сухо, то півбіди, а в негоду ні пройти, ні проїхати. В ямах стоїть вода. А тут, на перехресті Пролетарської і Гірної, не висихає навіть у сонячну погоду, бо ж поряд колонка, з якої сусіди беруть воду. Я вже не раз вимощував ями битою цеглою, засипав землею. Завіз не одну тачку, але пройдуть машини — розіб’ють і треба починати усе спочатку.
Дорога на Пролетарській вимощена каменем. Тверде покриття робили ще, певне, за Польщі й жодного разу не ремонтували. Принаймні, Іван Пацута не пам’ятає, щоб за його життя щось робили. А живе він тут із 1945 року. Правда, пригадує чоловік, ще при колишньому голові міськради Івану Фуріву, начебто збиралися покривати її асфальтом, але спромоглися лише прокласти тротуари. Та й ті, коли приладобудівний завод прокладав лінію зв’язку, були перекопані і практично зруйновані.
— Недавно неподалік від нас, на Квітковій вулиці, відкрили для туристів оглядовий майданчик, — розповідав Іван Іванович. — Гарно облаштували його, заасфальтували, відремонтували і вулицю Гірну, яка веде до нього і виходить на Пролетарську. Коли робили тверде покриття, сподівався, що й нашу відремонтують, чи хоча б засиплять ями. Але де там! Нам зробили ще гірше, бо дорогу на Гірній підняли — на перехресті Пролетарської утворилися ще більші ями, ніж були. Після дощів у них збирається вода.
Іван Іванович — енергійна людина, невгамовний борець за порядок і благоустрій вулиці, на якій народився. Не раз своєю наполегливістю змушував міську владу, ЖЕД реагувати на його зауваження, пропозиції. Недаремно ж за небайдужість до громадських проблем, активну життєву позицію сусіди називають Пацуту — Хазяїном вулиці. Мешканці Пролетарської, більшість із яких пенсіонери, з ініціативи Івана Івановича звернулися до міського голови, просили відремонтувати дорогу. Але відповіді на лист поки що не отримали. Та й сам пан Пацута підходив під час урочистої церемонії відкриття оглядового майданчика до голови міської ради Миколи Романюка, просив хоча б зарівняти найбільш проблемні ділянки дороги, засипати ями щебенем.
— Обіцяв, що дасть вказівку комунальним службам. Але, певне, тільки для того, аби відкараскатися від мене, — невесело зітхає чоловік. — Час іде, а щебеню нема. Я розумію, що таких розбитих доріг, як наша, у Луцьку багато. І за рік чи два усіх не заасфальтуєш, але ж ми не просимо відремонтувати усю дорогу, а тільки два-три метри біля перехрестя — там долина і збирається вода. Серце болить, коли дивлюся на сусідів, які місять болото біля колонки, на дітей, котрі бредуть через нього до школи, у дитячий садочок.
Пенсіонер каже, що готовий сам виконати функцію комунальників — засипати яму, розрівняти щебінь, аби тільки його привезли.

На фото: «Після ремонту сусідньої вулиці на нашій утворились ось такі ями», - показує Іван Пацута.