Сьогодні газета «Волинь» розпочинає спеціальний проект, щоб знайти людей, які погодяться взяти у свої родини дітей-сиріт...
Сьогодні газета «Волинь» розпочинає спеціальний проект, щоб знайти людей, які погодяться взяти у свої родини дітей-сиріт
В усі часи і для всіх народів слово «сирота» означало трагедію і нещастя. Протягом усього життя для кожної людини найважливішими залишаються рідний дім, її сім’я. І якщо цього у неї немає, вона страждає. Чому? «Тому що сім’я втілює в собі любов і безпеку», — пояснюють психологи. Дитині, яка виросла в родині, не страшно вступати в доросле життя. Вона знає, що за її спиною є тиха пристань, де завжди можна заховатися від життєвих негараздів. А сирота такого щастя не має…
Тамара ТРОФИМЧУК
Проте «сирота» — не обов’язково пожиттєвий діагноз. Найкращі ліки від нього — нова родина. Нехай не кровна, але така, де дитина буде почувати себе захищеною. Тому ми розпочинаємо цикл публікацій про волинських дітей-сиріт, яким потрібні люблячі батьки. Його мета — допомогти тим людям, які хочуть знайти своє батьківське щастя, взявши на виховання малюків, з якими життя обійшлося суворо. Діти повинні жити в сім’ї! Це і є основна ідея нашого проекту. Адже проблема сирітства продовжує стояти досить гостро. Дітей, яким потрібен особливий захист і підтримка дорослих, на Волині все ще багато. Сьогодні в області нараховується 1872 сироти, з яких 500 підлягають усиновленню. Здебільшого — це діти старші 8 років, які виховуються у школах-інтернатах. Якщо раніше це були переважно круглі сироти, то зараз — ті, яких покинули батьки або яких забрали у батьків через невиконання обов’язків. Звичайно, вихованці інтернатів — діти непрості. У кожного з них своя драматична життєва історія. Майже всі вони раніше перебували у неблагополучних сім’ях, були покинуті батьками, не отримували від них любові і тепла. Таких дітей треба сильно любити, щоб їхні душі нарешті «розтанули». У них також треба вірити, щоб вони самі повірили у себе. А це непросто зробити, як непросто буває відродити в’янучу квітку. Проте терпіння і любов творять дива. Тож якщо ви думали про усиновлення чи опікунство, наш проект — для вас. Нехай у кожного, хто залишився без опіки батьків, все-таки буде свій дім, у якому йому повернуть дитинство
«Я БУДУ СЛУХНЯНИМ, ПРИБИРАТИМУ, ЗАМІТАТИМУ, МИТИМУ ПІДЛОГУ…» Покинуті батьками напризволяще, вихованці інтернатів все одно надіються знайти дім і нову родину. Цей факт психологи пояснюють притаманним кожній людині страхом перед самотністю. Навіть у навчальному закладі серед кількох сотень дітей, маючи брата чи сестру, дитина все одно залишається сама, адже їх розводять у різні групи залежно від віку. Не дивно, що вихованці інтернатів щодня чекають на чудо. І воно для них — не іграшки чи подарунки, а чарівні слова «мама» і «тато». Тому так пильно вони вдивляються в очі кожному незнайомому дорослому, наче хочуть запитати: «Може, ви прийшли за мною?». А дехто й запитує… Оксана і Андрій — рідні брат і сестра. Сказати, що у них не було дитинства, — не сказати нічого. Через постійні проблеми в сім’ї хлопчик і дівчинка росли, як горох при дорозі — хто не хоче, той не вскубне. Удома — безкінечні пиятики, скандали, бійки, на дітей — нуль уваги. Де були, чим займалися, що їли і чи їли взагалі — нікого не цікавило. Голодними, холодними брат із сестрою потрапили в інтернат, де живуть тут уже 7 років. — Мені було 8 років, коли нас сюди забрали. Андрій тут пішов у садочок, а я — в перший клас, хоча мала вже десять років. Де зараз наша мама, я не знаю, — Оксана опускає очі. — Одні кажуть, що померла, інші — що її посадили. Тата теж посадили, але він вже нібито вийшов із тюрми. Ще у нас є тьотя, іноді вона приїжджає в інтернат. Привозить цукерки і подарунки. Вона знає, що я люблю малювати, тому дарує олівці й фломастери. Оксана — дівчина стримана, якщо не сказати замкнута, не любить багато говорити про себе. Її погляд теплішає лише тоді, коли мова заходить про хобі — вироби з бісеру. Цьому рукоділлю навчила вихователька, під керівництвом якої Оксана вже зробила кілька гарних речей. А ще вона любить футбол. І не тільки любить, а й грає у дівчачій футбольній команді інтернату… воротарем. Коли говорить про спорт, у неї ніби виростають крила. Такі ж радісні емоції охоплюють її брата, коли мова заходить про автомобілі. Легкові машини — Андрієва стихія. Він хоче бути водієм, але обов’язково чорної «Тойоти». З інтересом розглядає кожну машину, що приїздить на територію інтернату. Як і сестра, хлопець рухливий, любить побігати. Та найбільше він хоче у сім’ю. Надія на те, що його мрія нарешті здійснилася, читалася на обличчі, коли хлопчик зайшов у кімнату на розмову з нами. — Андрійку, чому ти хочеш жити у родині? — Наші хлопці казали, що там дуже добре. На вихідні вони разом ходять гуляти. І я буду слухняним, прибиратиму, замітатиму, митиму підлогу. Ви не думайте, я не лінивий — вмію картоплю почистити і омлет зробити, — з гордістю говорить Андрій. І це справді вагомий аргумент, адже, живучи на всьому готовому, вихованці інтернату часто не мають елементарних побутових навичок. Багатьох їхніх друзів уже забрали в сім’ї. Оксана і Андрій провели у родини чимало своїх товаришів, а самі залишилися в інтернаті… Чесно кажучи, я завжди думала, що мати двох дітей — чудово. Разом їм ніколи не стане сумно, буде з ким гратися, батьки матимуть час для себе. А виявляється, коли брат із сестрою живуть в інтернаті, шанси знайти сім’ю у них різко знижуються. Надто важко сьогодні нашим людям забрати обох, кожен із яких потребує недоотриманої уваги. Складно знайти куток одразу для двох у наших малогабаритних квартирах, а ще складніше — місце у своїх серцях. Оксана і Андрій це розуміють і тому готові піти у різні сім’ї, аби тільки жити у колі родини. Цим дітям дуже потрібна сім’я. У першу чергу для того, щоб дорослі люди їх зрозуміли і показали, як треба жити. Адже саме у відносинах із рідними діти вчаться висловлювати свої почуття. Бо ті, хто виріс в інтернаті без родинного затишку, пізніше самі не можуть встановити довірливі стосунки і створити сім’ю. Тому якщо знайдуться люди, готові подарувати Андрієві й Оксані тепло своєї душі, стати для них найближчими людьми, телефонуйте за номерами служби у справах дітей обласної державної адміністрації (0332) 72-34-03, 24-60-61.
Проект відбувається за сприяння народного депутата України Ігоря ПАЛИЦІ*
