Близько двох сотень пейзажів створив інвалід I групи нововолинець Вадим Мартинюк...
Близько двох сотень пейзажів створив інвалід I групи нововолинець Вадим Мартинюк
Побувати в їхній сім’ї — це сьорбнути пригорщу води з життєдайного, незамуленого джерела. Саме тут, у родині Матвіюків, яка дала прихисток дев’яти чужим кровинкам, щоразу переконуєшся: творити благо для своєї родини, друзів, знайомих — це похвально, а пожертвувати часом, матеріальним благополуччям, спокоєм, інколи навіть здоров’ям, заради чужих, яких у серце приймаєш, як своїх, рідних, — це подвиг
Алла ЛІСОВА
—Тато Василь мене вдруге взяв із собою в Америку на цілих три місяці, — очі Вадима горіли щастям. — Справжнє Боже диво, що я маю можливість жити в цій сім’ї. Не вперше під час зустрічі з цим талановитим хлопчиною доводиться чути таку фразу. І чомусь пригадався епізод, коли Василь Матвіюк, перебуваючи у відрядженні в Дніпропетровську, вперше зустрівся в інтернаті для інвалідів із обездоленим Вадимом, дві сестрички якого на ту пору жили в їхній родині. Глянувши на нього, мовив: «Сину, я тебе обов’язково звідси заберу», — розповідав, і в очах дужого чоловіка виступили сльози. Не стримала своїх емоцій і я… Минуло п’ять років, відколи Вадим знайшов свою домівку в сім’ї Матвіюків у Нововолинську. Він отримав можливість за той час заявити про себе як художник, незважаючи на тяжку недугу (зовсім не ходить, має слабо розвинені руки), яка прикувала не до ліжка, а до стола з мольбертом і комп’ютером. До кімнати Вадима нас супроводжували другокласниця Віка та чотирикласниця Ангеліна, які за кілька хвилин встигли багато повідомити і про маму Лєну, і про всіх дітей, і про трирічну Софійку, яку вдочерила Ліля — рідна дочка Матвіюків. Кімната юного майстра — це справжнє творче царство. Багато картин, фарб, кісточок, ескізів… Вадим чарував над «Осіннім лісом». — Найбільше люблю малювати пейзажі, імпровізуючи з відтінками кольорів, — розповідає хлопець. — А ще мені є близькою релігійна тематика. До речі, в Америці на замовлення намалював кілька картин «Ісус з дитиною». А найбільше зображав українські хати з вишневими садками, наші жнивні поля. Двадцять полотен Вадим повіз за океан — і всі вони там були нарозхват. Окремі з них, правда, подарував у церкви та новим друзям. Мав можливість з мольбертом виїжджати на природу, брав участь у виставках, спеціально організованих для художників-емігрантів. Звідти він привіз чимало неповторних вражень, адже багато подорожував штатами Невада, Вашингтон, Айдахо, об’їздив усю Каліфорнію. А наскільки було захоплююче скупатися в гарячих джерелах у горах, поплавати в океанічних водах на вітрильнику! — Чим ще для тебе запам’яталося нинішнє літо? — запитую. — Я був на сьомому небі, коли друзі запросили в Одесу. Вони зробили ще такий сюрприз: завезли мене у Дніпропетровськ до товаришів, з якими разом проживав. Важко передати їхню радість, коли всі разом гуляли по набережній Дніпра. Мені їх дуже шкода. Бо яке майбутнє в інваліда, котрий після інтернату автоматично опиняється у будинку для престарілих? Я їх розрадив, потішив. Сказав, що треба молитися Богу, бо лише він може дати надію. Буду й далі їх підтримувати… А я переконалася, що Вадим заслуговує відзнаки не лише за щоденний натхненний труд, у результаті якого народжуються чудові картини, а й за прояв справжнього милосердя і доброти. Про це й сказала йому, вручаючи як одному з десяти переможців нашої газетної акції «Самородки з народу» статуетку, спеціальний диплом та грошову винагороду.
На фото: Під час вручення нагороди Вадиму Мартинюку.
