«ВОЛИНЯНАМ ВОЗДАЄТЬСЯ»

Рекордний урожай, найвищий за роки незалежності промисловий приріст, лідерство в рейтингу за динамікою розвитку серед областей України — такими були результати Волині рівно десятиліття тому, напередодні парламентських виборів 2002 року. І ось вибори — перемогли Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (за нього проголосували 57,55 відсотка волинян) і блок Юлії Тимошенко (13,31 відсотка голосів). Чим усе скінчилося і для держави, і для області — переказувати зайве. Сьогодні ми знову напередодні парламентських виборів. Волинь знову вийшла з аутсайдерів у лідери, перевершивши окремі показники розвитку за всі роки незалежності. Чим обернеться наш вибір? Сьогодні маємо останню нагоду визначитися. Про те, з яким настроєм, якими планами і сподіваннями підійшов до цього визначального момента, розповідає голова Волинської облдержадміністрації Борис КЛІМЧУК (на фото)


Володимир МИХАЛЬЧУК


— Борисе Петровичу, ви керували областю і в 2002–му, і тепер. Напередодні парламентських виборів у вас немає відчуття дежавю? Скільки ще разів українець повинен наступити на ті триклятущі граблі, щоб нарешті визначитись — або щодо того фатального реманенту, або щодо себе?
— Ми — народ із традиціями. Довірливість і простодушність у нас — якості традиційні. Саме тому найефективніший спосіб зробити нас вразливими — це бентежити емоції способами, які оминають свідомість. Саме через це ми проявляємо хронічну впертість у виборі і банків, і політиків. Хто надме найбільшу бульбашку — той і любий.
Але ми ж і вчимося на своїх помилках. Ми уже не сумніваємося, що економічна стабільність залежить від стабільності політичної. Ми на власній шкурі відчули ціну політичних розбіжностей, міжусобиць різних гілок влади. Ще б трохи такої війни і ми не тільки б дісталися дна, а й, не покладаючи рук, копали б углиб. Світло у кінці тунелю виявилось ні чим іншим, як потягом, що несеться назустріч. Але знайшлася сила, яка добровільно взяла на себе відповідальність. Взяла владу. І катастрофи вдалося уникнути.
Для чинної влади вибори — час підсумовувати плоди праці. Для політичних функціонерів — час розкидати каміння. Або жбурляти його в опонентів. Ми також це розуміємо. Тому у виборі доречно керуватися не емоціями, а розумом.
Але здоровий глузд в політичному діалозі сам собою не візьметься. Він може бути гарантований тільки тим виборцям, які піклуються про правдиве трактування дійсності і карають політиків, які брешуть або використовують інші форми омани.
Сьогодні, можливо вперше в історії держави, влада не виправдовується, а звітує. Звітує перед українцями, а я — перед волинянами.
— Борисе Петровичу, що змінилося у вашій керівній стратегії під час, так би мовити, другого пришестя на посаду керівника області?
— Насамперед досвід адміністратора дозволяє мені менше вагатися на етапі прийняття рішень. Вони приймаються швидко, оперативно. Сьогодні я менше «промахуюся», менше «пострілів» повз «десятку». Все більше потраплянь «у яблучко». Я вмію їх приймати на рівні досвіду, інтуїції, знань, усвідомлення того, чого, можливо, в попередній каденції я не розумів. Усе-таки, шість років дипломатії та понад півтора року праці радником Президента України не могли не додати того, чого, як кажуть, за плечима не носити, — знань і досвіду. Це дає результат. Напередодні голосування за обранців до парламенту я навмисне не акцентуватиму на здобутках, яких досягли за останні майже три роки. Нехай волиняни самі судять про зроблене. Бо робилося це з людьми і для людей…
— Результати таки оцінили: два роки поспіль ви фігуруєте в республіканській пресі як абсолютний лідер рейтингу губернаторів України за версією всеукраїнського тижневика «Коментарі»…
— По–перше, цей рейтинг складено за статистичними підсумками розвитку регіонів. Тобто, переміг не Клімчук, а область, її люди. Саме завдяки праці волинян нас два роки підряд визнають лідером серед областей. По–друге, моє ставлення до рейтингів неоднозначне, бо вони розхолоджують, додають відчуття, ніби всього вже досягнуто — далі немає до чого прагнути. А я не звик зупинятися на якомусь щаблі. Єдине, з чим я повністю згоден — високий рейтинг області для губернатора є своєрідною перепусткою у найвищі кабінети влади. Перед лідером відкриті усі кабінети — від урядових до президентського. Тому мені набагато легше лобіювати питання волинян, домагатися фінансування для обласних програм, ніж, скажімо, аутсайдерам рейтингу. Бо так у світі заведено — хто працює, тому воздасться. Волиняни працюють багато і добре. І їм воздається.
— Як колишній дипломат, скажіть, чого бракує Україні серед міжнародної спільноти?
— За кількістю населення Україна посідає 5 місце в Європі. Через нашу територію проходить 4 з 10 європейські транспортні коридори. Ми володіємо 1/4 родючих чорноземів світу. Україна — великий виробник зерна, входить до сімки найбільших у світі виробників цукру, рослинної олії, свинини, картоплі і меду. Україні належить 4 місце в світі за кількістю громадян з вищою освітою. Але саме тому нас розглядають не тільки як стратегічного партнера, а й як стратегічного конкурента. Сьогоднішня велика міжнародна політика — це втілення в життя принципу Макіавеллі «розділяй і володарюй». Як тільки наша держава починає «ставати на крило», її відразу намагаються приземлити. Скандал з плівками Мельниченка — не що інше, як таке «заземлення».
А щодо нинішньої ізоляції, то хочу сказати: якби не було Юлії Володимирівни, суду й ув’язнення, був би інший привід. Бо в складному, жорстокому світі живемо. У ньому немає місця для сентиментів. От хоча би один факт, датований 2009 роком. Колишній єврокомісар Хав’єр Солана їздить світом. Більшого прихильника Помаранчевої революції, як він, не було. Але Солана сказав: «Головна дилема сучасної дипломатії — це країни, що по­ гано управляються: Ющен­ ко — Тимошенко неефективно управляли Україною». Він висловив своє «фе» тим, кого спершу так поважав. Правда, сказав про це тоді, коли став пенсіонером.
Ось так… Інколи істина з’являється тоді, коли її вже не чекають. Можливо, це навіть добре для України: ми вчимося стояти, тримати удари, витримувати, десь маневрувати. Адже політика — мистецтво можливого. Попри все, не сумніваюся, ми вистоїмо! Україна — держава, яка відбулася. Ми створили потужну президентсько–парламентську республіку. Утвердився стійкий владний трикутник: Верховна Рада — Уряд–Президент. А ця модель державного устрою гарантує успіх. Звісно, й нам на місцях треба сумлінно виконувати свою щоденну роботу, а не сподіватися на допомогу ззовні. Поміч ззовні — це добре, але завжди з умовами. І якби Україна могла відповідати довжелезному списку таких умов, то б і сама змогла допомагати Сполученим Штатам!
— Чи так само міцний владний «ланцюжок» в області?
— Мене тішить, що, на відміну від попередників,    сьогодні маємо повне взаєморозуміння між усіма гілками влади. Тому область працює, як годинник: чітко, без збоїв. А згадайте події чотирирічної давності, коли обласні депутати ділилися на «свій–чужий», або коли волинський губернатор, якого викликали до прем’єр-міністра в Київ, мусив у Рівному розвертати машину назад до Луцька, бо Президент заборонив з’являтися на засідання Кабміну і навпаки!..
Поняття «свій–чужий» для мене не існує в принципі. Бо ми 20 років міняли своїх на чужих, і навпаки. Більше немає часу бавитися. Є функціонер ліпший, є — гірший. І тільки у цьому відмінність. Справа ж не тільки у скрупульозно виписаних законах і правових нормах, не в конкретній партійності урядів… Коріння зла і паростки добра криються в кожній окремій людині. Звісно, що люди — різні, в кожної свій характер, свої підходи до справи. Але я намагаюся в кожному розбудити їх кращі якості: добро, бажання себе реалізувати, довести, що ти — успішний водій, оператор, менеджер, державний управлінець. Людина з опущеними руками, без блиску в очах мені не цікава. Вона не цікава нікому. Бо коли людей апріорі вважати свиньми, то вони такими і будуть. Кажу їм, що вони класні. І вони таки доводять свою майстерність… Всі: від керівників районів — до керівників сільрад.
Ось, наприклад, у селі Озерце Ківерцівського району був напіврозвалений колгосп, майно розпайоване між колгоспниками. Так депутати сільради переконали людей, що не варто ферму розтягувати по цеглині в свої хліви. Туди запросили інвестора, і тепер сформувалась промислова зона з семи фірм. З’явились робочі місця, в тому числі й для молоді. Туди навіть з Луцька на роботу їздять… Інша справа, що виконавча влада ніколи не буде осторонь громади, коли, скажімо, сільрада з об’єктивних причин не в змозі відремонтувати школу, відкрити дитсадок чи клуб. Або відшкодувати заборговані зарплати, наприклад. Отоді справа за нами — державними чиновниками. Збудуємо. Відкриємо. Змусимо віддати зарплатні борги. Так воно є — це факт. Наприклад, на 1 квітня 2010 року борг із зарплат в області сягав 27 мільйонів гривень. Сьогодні він — менше 5 мільйонів. Я думаю, до кінця року ми й це питання вирішимо.
— Коли мова зайшла про взаєморозуміння між гілками обласної влади, запитаю: що для вас означає повнота влади і чи не суперечить вона демократії?
— Безумовно, владою треба ділитися. Не можна концентрувати її в одних руках і не можна розуміти як абсолют. Водночас, я не прихильник колгоспної системи прийняття рішень. Це добрий спосіб, аби уникнути відповідальності. Мовляв, до чого тут я? Рішення ж прийняли колективно. Так от, на етапі його підготовки я — за максимальний консенсус, максимальне обговорення. Однак відповідати за його реалізацію повинен той, хто підписав документ. Повнота влади для мене — це величезна відповідальність, найсуворіше випробування, яке тільки може бути для людини.
Я завжди кажу, що ідеально організована влада тоді, коли люди не асоціюють її з прізвищем. До речі, за останнім дослідженням громадської думки, 7 відсотків волинян на запитання про Клімчука відповідають, що вони не знають такого. І це нормально. У країнах, які ми називаємо розвиненими, до 40 відсотків людей не знають імені керівника виконавчої влади в державі. З іншого боку, опитування засвідчило, що більше 50 відсотків волинян мені довіряють. А це — ще більше посилює мою перед ними відповідальність. За цю довіру маю платити ще більш ефективною роботою.
Ідеальна влада — система і функція. Однак це не машина — це люди. Тому інша складова — прозорість влади. Я уникаю словосполучення «боротися з корупцією». Боровся з вітряками відомий літературний герой — гарний роман вийшов. Вітряк — то така конструкція, яка завжди буде рухатись, поки дме вітер. Ми ж поволі створюємо чітку, стабільну систему, яка мінімалізує сторонні впливи на процес прийняття рішень державним службовцем. Крок за кроком нівелюємо такі можливості. Як це робили Польща, Литва, Грузія та інші країни.
Приклад такої системи — ми першими в Україні відкрили Волинський портал адміністративних послуг. Це серйозний інформаційний продукт. Там є все: інформація про послуги ДАІ, паспортної, земельної служб, сільських рад, райдержадміністрацій, обласних профільних управлінь. Вже зараз сайт має до 500 відвідувань щодня — це півтисячі поінформованих людей. А коли все зрозуміло і прозоро — корупція неможлива. Таким чином, формула «Я — начальник, ти — дурень» перестає діяти. Завдяки знанням люди стають вільними у своїх вчинках. Так, ними складніше управляти, їх не затуркаєш, не обдуриш і не залякаєш. Але обізнані у своїх правах громадяни — це обов’язкова умова демократичного суспільства. Із чисто управлінських міркувань, мені набагато приємніше усвідомлювати, що авторитет голови обласної адміністрації базується не на страхові чи затурканості волинян, а на обґрунтованій громадській позиції, на визнанні, а відтак — підтримці моїх принципів роботи.
Тепер щодо демократії. Демократія — це еволюційний процес. В античних Афінах народне урядування проіснувало майже два століття, проте сам термін «демократія» утвердився не відразу, він «виростав» і «конкурував» із такими поняттями, як рівність перед законом та рівноправність. Відколи Україна здобула незалежність, термін «демократія» відразу посів чільне місце в лексиконі як політикуму, так і широких мас громадян. Сьогодні демократія рекламується на рівні прального порошка. Але народовладдя — це не факт, а процес. Він не обмежується свободою слова, вільними ЗМІ і вільними виборами. Демократію треба «вирощувати», одночасно розвиваючи і владу, і суспільство. Тільки тоді матимемо державу, в якій приватна власність — запорука добробуту, права людини — мірило її цінності, рівність перед законом — як рівність перед Богом, свобода і відповідальність — як засоби співіснування, а громадянська спільнота — як довершеність людського існування. Живу з вірою, що так воно і буде. Працюю з добром для кожного з вас, волиняни.