Чим переймалася і дивувалася цього тижня спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова» Ярослава ТИМОЩУК...
Чим переймалася і дивувалася цього тижня спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова» Ярослава ТИМОЩУК.
…«ВІДРЕЧЕННЯМ ВІД САТАНИ» Подруга, яка після заміжжя проживає у селі Локачинського району, збирається охрестити доньку. Запрошує мене у третю пару хрещених батьків. За два дні напередодні обряду до Світлани дзвонить священик, з яким домовлялися про хрещення в храмі. Цікавиться, «до якого патріархату» ходять майбутні куми. Радить замінити «київських» на «канонічних». — Та хто з молодих тепер взагалі до церкви ходить, — напівжартома відмахується подруга. «Неугодних» не замінює. У неділю молодий священик у церкві запитує нас, хрещених батьків, з якого ми року народження, де похрещені, до якої церкви ходимо. «То до тої, то до тої», — каже хрещений батько з першої пари. Священик каже, що це несерйозно, але лишає хлопця в спокої. Відповіддю першої хрещеної мами пан отець залишається задоволений. Хрещений з другого ряду кидає з легким усміхом у голосі: «До тої, що ближче». Священик знає хлопця. «Ближча» церква — неправильна відповідь. — Як то? — дивується. — То ви як вибираєте собі церкву, за тим, яка ближче до вас? — Для чого ви взагалі все це запитуєте? — не витримую. — А ви звідки? — «переключається» священик на мене. — Певно, з рас…з неканонічної церкви? «Неканонічних» хрещених батьків виявляється четверо із шести. — Навіть не знаю, що робити, — каже священик. — Як через мене похрестять дитину штунди, то мої нащадки до сьомого коліна будуть за це гріхи спокутувати. Поміркувавши, каже, що ще можна посповідатися зараз. Через формальність і спішність процедури, а також через недовіру до особи сповідника — відмовляюся, чим знову спонукаю священика до роздумів. — Піду подзвоню до старших батюшок, — виходить із приміщення. Бабуся, яка перебуває в церкві, тим часом смикає мене за рукав: — Що то ти батюшці перечиш? Ти пойми, він же правду каже. Він тільки вивчився, то хоче, щоб все по-правильному було, як у Почаєві казали. Священик повертається і безапеляційним тоном говорить: — Тільки перша пара вважатиметься хрещеними батьками, інші — кумами. Ви, батьки, маєте дбати за дитину, молитися, щоб не наверталася у всяку єресь, у раскольніки. Вже під церквою намагаюся з’ясувати у священика, чому поділив на батьків і кумів. — Будемо говорити, як є. Ви — раскольніки і церква ваша неправильна. Не хотіли на сповіді відректися від сатани — не можете зватися хрещеною мамою. Після цих убивчих аргументів дискутувати зі священиком, слід розуміти, беззмістовно. Кажу, що всі теоретичні питання з приводу приналежності до патріархатів волію вияснити за історичними джерелами або з допомогою авторитетніших духовних наставників. «Тільки не з Київського патріархату», — реплікою, що сягає апогею його висловлювань, священик з ніг на голову перевертає мої уявлення про пастирську мудрість і виваженість.
… ПОКАЗНИМ ПАФОСОМ МІСЦЕВИХ ЧИНОВНИКІВ Побувала нещодавно у селі Карпилівка Ківерцівського району на відкритті школи. На шкільному подвір’ї зібралася чи не вся округа. «На свято завітали поважні гості», — тремтливо-урочистим голосом заявляє ведуча дійства. «Поважні гості» — це місцеві й обласні чиновники на чолі з Борисом Клімчуком. Голова облдержадміністрації виступає з промовою. Місцеві жителі фотографують «поважних гостей» на телефон. Дзвінким дитячим голосом школяр, вочевидь, учень молодших класів, виразно промовляє в мікрофон: «Дякуємо, Борисе Петровичу, за нову школу!». «Будь ласка!» — відповідає чиновник, наче й справді зробив послугу, виконавши свої безпосередні обов’язки. — Ми з Віктором Федоровичем іноді розмовляємо по телефону, — за якусь мить говорить Борис Петрович. — Він мені каже: «Роби, Борисе, добрі справи, Бог нам це зарахує». До речі, губернатор упродовж дня розповідав про телефонні розмови з Януковичем тричі: на кожному новому об’єкті, де під звуки урочистої музики перерізав святкову стрічку. У Карпилівці в спортивному залі ще й зробив символічний кидок баскетбольним м’ячем. А потім під руку з директором школи оглядав навчальний заклад. Щоб ще більше підкреслити свою близькість до народу, час від часу обіймав за плечі людей, які на цей момент перебували поруч із ним, а жінкам-керівникам на урочистості цілував руки. Подумалося, невже це наслідки роботи дипломатом у Європі чи все-таки совок з його показухою? А люди, у свою чергу, наввипередки поспішали подякувати губернатору. Мабуть, радянські стереотипи щодо стосунків влади й народу ще не вивітрилися з голів старшого покоління, як цю радянщину знову втовкмачують у голови дітям з чистою ще свідомістю. За демократичними мірками, чиновник — слуга народу. Він найнявся на службу людям і, теоретично, мав би не ставити собі в особливі заслуги те, що є його обов’язком. Але замість того, щоб показати, що «проста смертна» людина впливає на суспільну ситуацію в країні (бо влада залежна від виборця), школярів молодших класів вчать дякувати за те, що по праву належить їм чи їхнім батькам. Ми — платники податків — не маємо сприймати за законом нам належне як панську милостиню.
… ЩО РОБИТИ З ПЛАКАТАМИ ЮЩЕНКА Поміж старими журналами знайшла ватман паперу, обклеєний «помаранчевими» фотознімками Ющенка, Тимошенко, газетними вирізками. (Зробила колись на хвилі ейфорійного підліткового піднесення). І задумалася, що з тим робити. З одного боку, макулатура, що збирає порох. А з іншого — чи не єдине матеріальне втілення того, що залишилося з «помаранчевого» часу. Залишила все ж, принаймні тому, що тоді вірила в Майдан, у людей, у Ющенка. У людей вірю і зараз, але от щодо нового-старого Ющенка маю глибокі сумніви. Подумала, що при нагоді розповім Віктору Андрійовичу про свої почуття, які змінювалися відповідно до того, як змінювався він сам. Утім, коли таки трапилася нагода безпосередньо у нашій редакції особисто поспілкуватися, багато запитань так і не озвучила. І не лише тому, що Віктор Андрійович був не готовий до спілкування з пресою — після кількахвилинної риторики Ющенка прес-секретар Ірина Ванникова поспішила «захистити» його від журналістів. Запитання самі собою перейшли в розряд риторичних. Ющенко ось уже який рік невтомно жонглює словами про мову-історію-національне відродження. Слова, коли вони йдуть урозріз зі справами, перетворюються на брязкальця: любі друзі — патріотизм — покращення — стабільність — реформи… Питання мови Ющенко експлуатує не згірш регіоналів, тільки з іншого боку, вдаючись до улюбленої риторики про «солов’їну» мову. Я не вірю у такі слова-брязкальця. Не повірив і виборець, оцінивши намагання Віктора Андрійовича повернутись у велику політику лише в 1,11 відсотка підтримки. Бо таки не словом, а ділом змінюють країну.
… ГЕРАКЛОМ, ЩО ПОБУВАВ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Ви зауважили момент, коли обмовки Януковича вже перестали смішити? Їх назбиралося так до біди багато, що, збагнувши масштаб катастрофи, розумієш: тут уже не до сміху. Бо це не тільки удар по іміджу держави. Це — індивідуальна відповідальність кожного українця за безлад, що твориться в країні. Рівень свідомості конкретного громадянина значною мірою визначає збірний образ влади загалом і обличчя Президента зокрема. Можливо, не всі наші читачі мали приємність (чи то прикрість) бачити останні невдалі спроби Віктора Федоровича продемонструвати власний інтелект. Адже далеко не всі телеканали показали відеоролик (із простежених автором — лише «ТВі»): Янукович під час саміту, що проходив у Ялті, у своїй промові у слові «Гомер» робить наголос на першому складі і говорить про «легендарного Геракла, який побував на теренах сучасної України». Інтернет ще не встиг обговорити ці ляпи Президента, як він уже «порадував» новими. На спільній прес-конференції з президентом Польщі Броніславом Коморовським Янукович не зміг вимовити слово «тоталітаризм». В інтерпретації Віктора Федоровича воно прозвучало: «тоталіризм». Під час візиту до Херсона Президент вкотре обмовився: назвав круасани «курасанами» і похвалився своєю причетністю до будівництва енергоблока на Херсонській АЕС. Хоча АЕС у Херсоні немає. В Єнакієвому Президент забув назву французької компанії, яка інвестує в будівництво найбільшого промислового комплексу в Україні. За повідомленнями ЗМІ, мовчав довше 30 секунд. Підказували майже хором син гаранта Олександр, Ахметов, Льовочкін, Колесніков. Фірма називається «Ер Лікід». Ляпи Януковича набувають інтернаціонального характеру. У часі останнього візиту до Росії потішив просто таки фрейдистською обмовкою (цитую мовою оригіналу): «Будем стремиться к сокращению политического диалога». Правда, після паузи виправився. Тенденція висміювати — хороша річ, що свідчить про здатність критичного судження і наявність почуття гумору. Але цього явно недостатньо — слід пропонувати альтернативу. А новітній Геракл сучасній Україні і справді потрібен — щоб розчистити «авгієві стайні».
…ДЕ В ЛУЦЬКУ ПРИДБАТИ УКРАЇНСЬКУ УКРАЇНОМОВНУ МУЗИКУ На запитання до знайомих лучан, де в місті, яке я ще добре не вивчила, можна купити диски із записами українських пісень, всі, до кого звертаюся, із вдумливим виразом обличчя і вкрадливою ностальгією в голосі протяжно відповідають: «Колись були в ЦУМі, а тепер, як ЦУМ згорів, то й не знаю…» На запит у мережі «музичні магазини в Луцьку» теж не отримую втішних результатів. Гугл знає тільки заклади, де можна знайти музичне обладнання. У крамниці, де продаються книги, сувеніри, канцтовари та інші дрібнички в тому ж дусі, білява дівчина-продавець пропонує мені українську російськомовну Таїсію Повалій і застільні пісні. Коли кажу їй «Океан Ельзи» або прошу бодай якоїсь української україномовної музики — тавтологія, що є реалією — заперечливо похитує головою у відповідь. Радить пошукати на «Книжковому пасажі». Але там я вкотре чую про ЦУМ, який згорів. Ідея будь-що знайти українську музику в місті тільки розпалюється від того, що її не можна виконати миттєво. Прямую на звук: не думаю, що магазини комп’ютерної техніки запропонують потрібний товар, але музика з приміщення лунає так голосно і заклично, що задля спокою сумління питаю й там. «Колись були в ЦУМі…» Уже швидше задля експерименту, аніж в надії знайти бажане, питаю у газетних кіосках. «Нема і не буває», — не повертаючи голови в мій бік, відказує жінка за віконечком. Ще одна кидає репліку про універмаг, яка вже відлунює в голові від того, що періодично її доводиться в той день чути. Жінка з третього кіоску пропонує аудіозаписи дитячих книг. У музичному відділі в «Там-Тамі» є хороша добірка року. Тільки на обкладинках написи «не по-нашому». З українського є «Pianoboy», Світлана Лобода і Тіна Кароль. Усі — російською мовою. Багатий вибір тут для любителів шансонної музики. Я таки знайшла потрібний диск. Забрала його у службі доставки, куди він прибув із Києва. … Натрапила в Інтернеті на аналітичну статтю російського музичного критика, який порівнює сучасну українську і російську музику. Першій він дає гучне означення «вибух» і говорить про європейськість української музичної сцени. Ці тенденції він пояснює сплеском громадянських протестів 2004 року. Згодом ці настрої відобразились і в музиці. Автор сподівається, що невдовзі і Росія зазвучить по-західному. Я сподіваюся, що то був просто не мій день для пошуків. І що «блатної» музики трапилося більше, бо її не розкуповують.
…ЯК МОЖНА БУТИ ЩАСЛИВИМ, ПРОСЯЧИ МИЛОСТИНЮ Цей невідомий чоловік здається мені дуже знайомим. Я не знаю його імені, віку, постійного місця проживання (чи бодай його наявності) та іншої метрики. Утім, маю враження, що знаю його давно і добре. Зрештою, хіба для того, щоб знати людину, потрібні її паспортні дані? Важливе інше: звички, смаки, особливості характеру. Незнайомець носить рідку нерівномірно відрощену борідку, дуже не схожу на бороди священиків. Чоловік любить гуляти біля Свято-Троїцького собору. Іноді дозволяє собі пиво з пляшки на вулиці. П’є повагом, неспішно, між короткими ковтками лукаво зиркає на перехожих. Іноді, якщо пощастить роздобути, прикрашає свій вечір сигаретами. Сідає, притуляючись спиною до дерева, і курить. До цигарок ставиться по-особливому: як галантний чоловік до жінки, яку обожнює. Утім, чоловік далеко не щодня потрапляє в полон шкідливих звичок. Я бачу його в різних настроях, які він міняє, як актор — ролі. Джентльменський шарм залишає його обличчя, коли він простягає руку для милостині. Тоді очі апатично блукають, не зосереджуючись на об’єктах довкола. Ці безалкогольні й антитютюнові дні у нього, видно, трапляються через неспроможність нашкребти на пиво і цигарки насущні на щодень. Нещодавно цей чоловік разом із кандидатами в депутати пережив гарячий період передвиборних перегонів. Він сповна віддавався політичній агітації, наче й сам претендував на тепле місце. От тільки, на відміну від потенційних народних обранців, вмів бути вищим від ситуації. Однаково натхненно розмахував на Театральному майдані і червоними, і синіми, й біло-синіми прапорцями, мов іронізуючи над всією кольоровою символікою. Бо вже за якусь хвилину міг потоптати кожен із цих кишенькового розміру стягів. Коли «за кандидата» приїздили музиканти, і звук із колонок вщент розбивав звичну майданну тишу, чоловік танцював. Ритмічно виконував якісь шаманські, хіба що йому зрозумілі рухи. Мова його тіла була зграбною, втім, нерозшифрованою, як старовинні послання. Перехожі з нього підсміювалися. А, може, хто й заздрив. Бо серед білого дня ніхто, окрім мешканця майданних закутків, не наважувався пуститися в танець. Знаєте, соціальний статус, престиж роботи, «що люди скажуть, подумають, що п’яний чи дурний»… Він тим не переймався і торжествував над натовпом. Чоловік активно брав участь у політичних змаганнях. Хіба що не прийшов і не проголосував — так він мені сказав. Але яке йому діло до виборів, коли він і так — із пивом раз на тиждень і пригорщею монет у долоні — вміє бути щасливим.
